31 травня двох російських артилеристів Олександра Бобикіна та Олександра Іванова засудили до 11 років та 6 місяців в’язниці. Відповідне рішення ухвалив суддя Котелевського райсуду Полтавщини Євген Болибок.
Це другий вирок за російські воєнні злочини в Україні.
Котелевський районний суд — близько 126 кілометрів до Харкова та 65 кілометрів від Полтави.
Сьогодні у великому залі суду суддя Євген Болибок зачитає вирок для двох російських військових з 200-ї окремої мотострілецької бригади Олександра Бобикіна та Олександра Іванова. Минуло вже п’ять днів, коли Бобикін та Іванов сказали своє останнє слово.
24 лютого
Олександр Бобикін є контрактним військовослужбовцем збройних сил рф. Служив на посаді водія-заряджаючого бойової машини «Град». Іванов був навідником у тому ж підрозділі.
Обидва військові проходили так звані навчання у Курську. 22 січня Бобикіна та Іванова перевели до Новоолександрівки Бєлгородської області. Саме тоді їхня бригада дізналася про підготовку нападу на Україну. 23 січня бригада із 6 заряджених «Градів» по 40 снарядів у кожному вирушила до села Малинівка Бєлгородської області. 24 лютого російські військові отримали команду «Вогонь».
Постраждали об’єкти критичної інфраструктури та житлові будинки у смт Козача Лопань. Також, зокрема, знищений навчальний заклад Дергачівської міської ради.
Після перезарядження «Градів» бригада почала їхати на територію України. На одному кілометрі від держкордону військовослужбовці випустили ще 3 заряди.
Близько 9-ї ранку бригада Бобикіна та Іванова просунулась на 25 км вглиб від кордону. Близько 14:00 їхню колону розбили Збройні сили України. Бобикін отримав поранення. Після цього йому вдалося десять днів переховуватися в оздоровчому таборі. Зрештою, росіянин наважився здатися у полон.
«6 “Градів”, 3 машини з боєприпасами та заряджальна машина. Оці 10 транспортних засобів були зруйновані ЗСУ. Військові трохи відсиділися, а коли намагалися потрапити до території рф були зупинені на блокпості. Не змогли сказати слово паляниця і були затримані», — так адвокат обвинуваченого Іванова Володимир Ковальчук коментує взяття у полон.
Прокуратура звинуватила російських солдатів у порушенні законів та звичаїв війни. Вважається, що вони знали, що їх озброєння має невибіркову дію і до району ураження обов’язково потраплять об’єкти цивільної інфраструктури, житлові будинки, цивільні особи.
«Залп 100% ішов на ураження живої сили»
Ще до судового засідання блогер Володимир Золкін записав із цими військовими інтерв’ю. Бобикін, зокрема, підтвердив, що усвідомлював, що іде ураження живої сили, та водночас відзначав, що він стріляв із «Града», але наслідків безпосередньо не спостерігав.
Журналіст: Як ви почувалися у момент масового вбивства людей?
Бобикін: Розуміння приходить після. Знаєте, як БМ-21 стріляє?! Люди бачать сухі цифри. Цілі не доводяться, не координуються. Командиру по рації приходить цифра і він цю цифру каже наводчику… Перший залп я, дійсно, не знав куди він іде: в живу силу чи ні. За другий залп 100% можу сказати, що він ішов на ураження живої сили… Співробітник СБУ запитує: «Як Ви спите?». Я б міг придумати «1000 і одну казку», що сплю погано. Але я не бачу цього. Я не бачу, що відбувається після «Граду». Це не відбивається у пам’яті. Це бачить командир відділення артилерійського.
Журналіст: Ви розуміли, що летить у людей? Які думки?
Іванов: Ну які думки? Я відмовився Перший залп я відмовився наводити. Сказали, що буде стрільба вночі, я відмовився, сказав, що не стрілятиму.
Журналіст: За вас хтось навів?
Іванов і Бобикін (хором): Командир.
Іванов: А в другому залпі я участі не брав. У машині медиків лежав, мені після першого обстрілу погано стало.
Бобикін: Чи знали, що їдемо в Україну? І так, і ні. Жарти ходили, але командирами присікалося: нікуди ми не їдемо. Були групи людей: не поїду і все, я не буду воювати.
Іванов: Нам не говорили про Україну… Пояснювали, що ми військовослужбовці і є наказ, який спочатку виконується, а потім обговорюється.
Бобикін: Ніхто старається не називати слово «Україна»… У палатках ми жартуємо, що поїдемо в Україну, хтось каже, що не поїде. Хтось із офіцерів це бачив і залітає: «Що ви тут несете нісенітниці, ніхто нікуди не їде, ми відігруємо навчання, ми робимо контрольний марш і вертаємося у місця постійної дислокації»… Не поїхав тільки один, тільки одному вистачило характеру. Сів і сказав: я не поїду, тягніть мене.
Захисник просив суд врахувати, що солдат діяв під впливом примусу та через службову залежність:
«Мій підзахисний Іванов народився у місті Оленєгорськ Мурманської області. Виріс та зареєстрований у селищі Ревда. Селище — це невеличкий депресивний населений пункт в Мурманській області. Населення близько 7 тисяч жителів, де немає жодних перспектив та важко знайти роботу. Водночас працівники силових структур та військовослужбовці отримують соціальні гарантії, житло та гідну матеріальну винагороду, що і привабило в той час недосвідченого 18-річного Олександра Іванова. Роль мого підзахисного в інкримінованому злочині була мінімальною. Тому я вважаю, що покарання у вигляді максимальної санкції є надто суворим».
«Визнати винуватим»
За кілька хвилин до початку оголошення вироку до зали суду у кайданках заводять водія російського «Граду» Олександра Бобикіна та навідника бойової машини окупантів Олександра Іванова. Біля скляного “боксу” залишаються поліціянти, а біля судді вартують судові охоронці. У судовій залі адвокати обвинувачених відсутні.
З підсудних знімають кайданки. Обидва ігнорують питання журналістів та намагаються не помічати відеокамери. Встигаємо зробити лише кілька фото обвинувачених та до суду вже заходить суддя Євген Болибок.
Суддя зачитує вирок близько 45 хвилин:
«Бобикіна Олександра визнати винуватим у пред’явленому обвинувачені, вчиненому злочину передбаченому ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 438 ККУ та призначити покарання у вигляді позбавлення волі на строк 11 років 6 місяців».
Ідентичний вирок прозвучав і для Олександра Іванова. Обом військовим рф почнуть рахувати строк відбування покарання від 6 квітня, коли Бобикін та Іванов потрапили у СІЗО.
Після завершення оголошення вироку журналісти підходять до клітки. Іванов сидячи на дерев’яній лаві слухає перекладача. Водночас Бобикін відповідає на запитання журналістів, проте обмежує відповіді лише словами «так», «ні» або «важко відповісти».
На кожне запитання Бобикін відповідає голосно, наче в армії, а після кількох своїх слів відвертає голову від журналістів.
— Чи будете подавати апеляцію?
— Ні.
— Ви вважаєте, що вирок справедливий?
— Так.
— Чи хотіли б ви, щоби здійснили обмін?
— Так.
— Чи змінилося у вас ставлення до російської влади?
— Змінилося.
— Ви повернетесь в Україну воювати після обміну?
— Ні.
— Чи вважаєте ви, що війна в Україні це помилка?
— Так.
— Чи вважаєте ви, що путін має завершити війну та відступити?
— Так.
— Чи згодні ви з тезою, що володимир путін хворий і є чудовиськом для людства та України?
— Це важке питання. Не можу відповісти.
Розмова з засудженими закінчується раптово. Поліція та судова охорона вдягає кайданки на російський військових та виводить з клітки під супроводом.
Вирок можуть оскаржити у Полтавському апеляційному суді протягом 30 днів.
Реакція прокуратури
Наразі не відомо, чи отримає продовження судова історія Бобикіна та Іванова.
За словами прокурора Олег Максюка, питання подання апеляції вирішиться після вивчення вироку:
«Наскільки я зрозумів, є пом’якшувальна обставина, а саме їхнє щире каяття та визнання провини повною мірою».
Прокурор каже, що також нині не вдалося встановити постраждалих серед цивільних, адже територія постійно перебуває під обстрілами та окупацією.
Єгор Рудь, для сайту «Судовий репортер»
Всі фото автора
Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net – Fondation Hirondelle.
22
0
20
20
