У Новозаводському районному суді міста Чернігова росіянин Ніколай Філатов 19 серпня очікує підготовчого засідання у скляному боксі, ловлячи на собі недобрі погляди. Один із конвоїрів, виходячи на перекур, крізь зуби каже: «Хочу, чтоб ты знал, я желаю тебе самого наихудшего. Это чисто моя гражданская позиция». Окрім прокурора, ніхто ще не знає, у чому його звинувачують. Відомо тільки, що це російський військовослужбовець, — один із тих, хто 24 лютого 2022 року перейшов український кордон з боку Білорусі і не приніс на Чернігівщину нічого іншого, окрім болю, горя, руйнації.

Стаття 438 Кримінального кодексу України відсилає до цілого переліку можливих порушень законів та звичаїв війни. Попередньо можна тільки сказати, що нема доказів, що Філатов убив когось із цивільних, тому що про це йдеться в частині другій цієї статті, а цьому солдату інкримінують першу.

Адвокат Володимир Іванов у неформальній бесіді перед засіданням націлює підзахисного на швидкий розгляд, мовляв, так усім буде легше. Росіянину обіцяють обмін.

У зал судового засідання заходить перекладачка Ірина Селезньова-Готинська, вже відома участю у суді по російському танкісту Кулікову. Сьогодні вона вперше бачить Філітова.

— Как зовут? Коля? Я не буду переводить все дословно, буду толковать.

Але вже на початку засідання суддя Світлана Ченцова наполягає, щоб перекладачка узяла кілька аркушів паперу, ручку і робила нотатки, адже треба правильно все донести до обвинуваченого.

Йому детально роз’яснюють права, в тому числі, що справу за бажанням може слухати колегія у складі трьох суддів. Однак підсудний цього не вимагає.

Він є військовополоненим, тому утримується у спеціальній ділянці Чернігівського СІЗО і окремо запобіжний захід не обирався.

— Громадянином якої країни Ви є? — уточнює суддя Світлана Ченцова

— Республика Алтай, Усть-Коксинский район, село Абай, — називає обвинувачений місце свого народження та лише за підказкою адвоката додає, що «гражданин Российской Федерации».

Філатов, 24 лютого 1994 р.н., має 11 класів шкільної освіти, одружений і виховує двох дітей. Із родини також є матір-домогосподарка, брат і сестра шкільного віку.

До вторгнення на територію України сержант Філатов із 2015-го служив за контрактом у військовій частині №41659 35-ї окремої гвардійської мотострілецької бригад у складі 41-ї загальновійськової армії РФ, що дислокується в Алтайському краї у місті Алейськ. Він обіймав посаду командира танку.

Суддя запитує, чи отримав Філатов обвинувальний акт рідною мовою. Той відповідає, що отримав і російською, і українською.

— А що Ви розумієте українську мову? — цікавиться суддя.

— Стараюсь. Пол года уже сидим в СИЗО.

— С 1-го марта, – підказує адвокат.

— І учите українську мову? – дивується суддя.

— Стараемся. Смотрим телевизор, читаем там…

— Читатаєте українською мовою?

— Стараемся.

— А що у Вас єсть корні десь в Україні?

— Нету, Ваша честь.

— А що просто є бажання знати мову?

— Чтобы понимать о чем речь идет.

Прокурор Артем Дикий оголосив у судовому засіданні обвинувальний акт.

За версією обвинувачення, 1 березня 2022 року в денний час Філатов, перебуваючи на території села Халявин Чернігівської області на вулиці Шкільна, погрожуючи вогнепальною зброєю, змусив громадянина України Потапенка віддати золотий ланцюжок із хрестиком.

«Побачив шеврон на рюкзаку «Филатов М.»

Єдиним свідком злочину є сам потерпілий. Чоловік розповів суду, що вранці 24 лютого 2022-го, як і решта українців, дізнався, що почалась війна. Близько обіду він із сім’єю виїхав із Чернігова до батьків, які мешкали неподалік у селі Халявин. Там сподівалися перечекати ситуацію. «Думали щось наладиться, якогось розуму більше стане…», – пояснював Потапенко. Але ситуація тільки погіршувалася. 27 лютого в селі пропало світло. 28-го о 6 ранку чоловік прокинувся від шуму, визирав у вікно і бачив військову техніку, яка їхала поперек городів. Потапенко нарахував 6 БМП, на яких сиділи російські солдати.

Окупантів він пізнав по червоним пов’язкам на рукавах і нижче коліна та іншому кольору форми, а також білих позначках — літера «V», обведена колом. Чоловік пригадує, що на городі від російських БМП лишилося 12 утоптаних слідів. Одна машина потім їхала вулицею і росіяни заглядали по дворам, чи нема кого з людей. У селі було дуже тихо, всі поховалися. Потапенко виглянув і побачив військову техніку в центрі села, біля дитсадка і зрозумів, що окупанти вирішили зупинитись там. Через годину вулицею пройшли двоє солдатів, стукаючи у хвіртки і двері.

— Я мав розмову з одним із них. Він спитав, скільки людей вдома, чи є діти, чи є українські військові. Я відповів, що нема військових. Він сказав, якщо є військові, будуть проблеми не тільки в тебе, а в усього села… Пішли і не було їх деякий час. Вони вже не ходили. Через кілька днів, працюючи на подвір’ї, я включив генератор, тому що світла з 27-го числа не було, а це вже початок березня… Треба було родину підтримувати, намолоть муки, щоб щось пекти. Він (генератор — ред.) гурчав, звісно. І тут такий стукіт (кажучи це, Потапенко стукає кісточками пальців по трибуні в залі суду, — авт.). Я вийшов: що случілось? Каже: «Генератор». Я так зрозумів, що вони були чи не зовсім тверезі, чи під впливом якимсь, напористі такі… «Нам треба генератор, світла нема». Я кажу: «А як ми будемо жити без світла? Діти є». — «Нам треба». А тоді ще питає, чи є гроші, бакси, золото, дорогоцінності. – «Нема нічого». Він побачив у мене на шиї ланцюжок. Мабуть, не одразу. Вони поки з генератором там вошкалися… «Знімай ланцюжок!». А я кажу: «Цей ланцюжок мені дуже дорогий, подарований у тому році на День народження моєю дружиною, ми разом вибирали». Тоді запобіжник на автоматі зняв. Зрозумів, що треба знімати [ланцюжок], бо буде біда. Вони забрали речі удвох… Коли йшли від мене, я за ними [прослідував] метрів до семи і побачив шеврон на рюкзаку: «Филатов М.». Я запам’ятав.

Про це нікому не повідомляв. Живу та й живу собі в селі. А коли вже закінчились у нас бойові дії 1 квітня… Люди, які в центрі жили, там де [окупанти] місце дислокації збудували, то люди почали рухатись по селу. А їх (окупантів — авт.) уже немає. Через день я виїхав із сім’єю до міста: продукти якісь треба було шукать та все інше… За декілька днів я повернувся до села, привозив олію, сіль, цукор трішки та муки роздобули батькам. І вже ходили люди наші — військові в повній мірі і питали, цікавились, хто що бачив і чув… Я знайшов людину, Женя його звать, і розповів ситуацію. А він каже, що взяли російських військових у полон, подивись фотографії, можливо, ти впізнаєш. Каже, 1% зі 100, але подивись. Я дивлюсь, а це 100% він.

Чоловік додає, що забирали речі не тільки в нього, а по всьому селу: «Особливо в центрі… В одного чоловіка стіни з гіпсокартону поламали: шукали щось… Шкафи потрощили, меблі. Холодильники повідривали… Я не знаю, що то за люди такі».

Прокурор привів до суду понятого, який був присутній, коли потерпілий офіційно впізнав Філатова на одній із чотирьох фотографій. Цього чоловіка викликали, щоб переконати суд, що все відбулося із дотриманням процедури.

Свого ланцюжка Потапенко більше не бачив. Оскільки купили його лише рік тому, то в потерпілого зберігся товарний ярлик, котрий згодився для товарознавчої експертизи, яка встановила вартість трохи більше 25 тисяч гривень. Позову до росіянина про відшкодування збитків потерпілий не подавав.

Викрадення генератора Філатову не інкримінували. Вважається, що це не є порушенням законів і звичаїв війни. Генератор для солдатів був військовою необхідністю. А золота прикраса — ні.

«Не знаю, что нашло на меня, когда увидел золотую цепочку»

Ще на етапі збирання доказів 8 серпня у справі проводився слідчий експеримент. Відеозапис прокрутили в судовому засіданні. На екрані видно зелену галявину і Філатова, який стоїть, пристебнутий наручником до людини в камуфляжі.

Весь слідчий експеримент зводився до усних пояснень підозрюваного, які суд не міг врахувати, адже приймає показання безпосередньо у засіданні.

Тому суддя запропонувала Філатову дати свідчення. Той охоче все розповів.

— Когда подбили мой танк, я очнулся и ни экипажа, никого уже не было. Вылез из танка, дошел до лесополосы. Там была железная дорога. Я пошел вдоль железной дороги. Вышел к мосту, поднялся на мост, была асфальтированная дорога. Не зная куда идти, в левую сторону пошел. Устал очень сильно. Свернул в дачный поселок. Зайдя в дом, обнаружил, что там никого не было. Нашел сухие носки. Переоделся, отдохнул немного. Вышел на улицу и пошел в противоположном направлении. Дойдя до танка, взял автомат, и пошел в населенный пункт возле Чернигова — Халявин. Дойдя я обнаружил свои РПГ, батальонные тактические группы.

Спустя некоторое время командир мотопехотного взвода приказал мне и еще двум своим подчиненным, чтоб мы пошли и нашли генератор для нужд батальонной тактической группы. Пройдя 1,5-2 километра мы услышали звук мотора. Зайдя на территорию частного дома, обнаружили потерпевшего — молодого человека лет 30-35. Я узнал, что это его генератор. Мы сказали, что забираем его для своих нужд. Не знаю, что нашло на меня, когда увидел золотую цепочку. Сказал, чтоб снял ее с шеи и передал мне. Получив отрицательный ответ, снял с плеча автомат и перезарядил его перед этим человеком. После чего он протянул ее мне. Когда я взял цепочку, то обнаружил, что на ней был золотой крестик. Положив [цепочку] в карман и забрав генератор, ми направились в центр населенного пункт. Прибыв к своим, передали генератор. Так как было холодно на улице, и у меня не было теплых вещей, я решил пойти и попросить у кого-нибудь куртку. Двигался по улице по направлению Чернигова. На окраине с частного дома вышел человек и давай меня спрашивать: кто я такой, куда иду, зачем я здесь. Я сказал, что на его вопросы отвечать не собираюсь и пойду дальше. После моего ответа я услышал окрик: «Руки вгору!». Повернулся и из-за спины этого человека вышли еще два. Один был военный Вооруженных сил Украины. У меня забрали автомат, боеприпасы, связали руки, завязали глаза, повели на территорию дома, взяли в плен. Ближе к вечеру 1 марта этого дня меня отвезли в Чернигов.

— Як Ви ставитеся до вчинення цього правопорушення? — поцікавилась суддя.

— Каюсь. Очень стыдно за совершенный поступок. Никогда не думал, что такое произойдет в моей жизни.

— Тобі дали наказ взяти генератор. Зрозуміло. Можливо, в селі багато генераторів, а у вас нема ні одного. Треба підсвітить, підігріть щось. Генератор — так. А от зачєм тобі цепочка? — запитала суддя.

— Не знаю, что на меня тогда нашло. Честно, не знаю.

— А не думав повернути, наприклад?

— Не помню уже, не могу сказать.

— Хотілося б спитати, де та цепочка.

— Я не знаю. Тогда меня привезли сюда. Получается, с меня форму всю забрали. В одной нателке и так отвезли.

— А тобі потєрпєвший казав, що це цінна для нього річ, подарок жінки?

— Говорил, но я не слушал его.

— А чого, коли потерпілий відмовив, ти пригрозив йому оружиєм?

— Когда отрицательный ответ поступил, думал припугну его и отдаст. Попугать хотел. Выстрелить — я б никогда не выстрелил.

— Точно б не вистрілив?

— Точно.

— Яку міру покарання ти заслуговуєш?

— Вину признаю полностью. Понимаю, что наделал. Стыдно, очень стыдно.

— Яку ж міру покарання? Сувору, не сувору?

— Дома семья, хотелось бы быстрее вернуться.

— Ми говорим не про це. А про те, яку міру покарання тобі український суд буде виносити?

— Несуровую, — відповідає Філатов після підказок адвоката.

— Родичі знають, що ти в полоні?

— Мама знает. Отца нету.

— А дружина?

— Знает. Ждет.

У дебатах прокурор нагадав, що під час війни мирні мешканці і цивільні об’єкти не можуть бути об’єктом нападу і їх захист передбачено міжнародними договорами. У тому числі, забороняється пограбування і мародерство на захоплених територіях.

З огляду на каяття і активне сприяння слідству прокурор просив для Філатова покарання у вигляді 9 років позбавлення волі.

Адвокат наголосив, що його підзахисний не спричинив тяжких наслідків — шкоди здоров’ю чи великих матеріальних збитків. За наявності двох пом’якшуючих обставин наполягав на покаранні менш суворому, ніж передбачено законом. Раніше до кримінальної відповідальності Філатов не притягувався.

— Каюсь, стыдно очень за совершенный поступок. Не ожидал от себя такого. С адвокатом согласен, надеюсь на справедливый суд, — сказав на завершення обвинувачений.

31 серпня після виходу із нарадчої кімнати суддя огосила вирок російському військовослужбовцю.

В якості обтяжуючої обставини вона враховує скоєння злочину в умовах воєнного стану (прокурор, нагадаємо, обтяжуючих обставин взагалі не назвав). Та з урахуванням інших фактів суд призначає Філатову трохи менше, ніж вимагало обвинувачення, — 8 років і 6 місяців позбавлення волі. Це лише на пів року більше від мінімального покарання за такий злочин, що передбачено законом.

Суддя запитує Філатова, чи зрозуміло йому покарання. Той криво посміхається і каже, що так. Очевидно, розуміючи, що сидіти йому доведеться насправді недовго і скоро він поїде додому.

---

Ірина Салій, «Судовий репортер»