Мешканка селища Димер Київської області Ольга (ім’я героїні змінено — ред.) розповіла, як близько тижня провела у полоні росіян.

— 11 березня я випадково зайшла на їхню позицію і вони поцікавились, що я там роблю. Я була як цивільна, на прогулянці. Я надто близько підійшла до місця обстрілів… Я їх не бачила. Зазвичай у таких місцях нормальні люди не прогулюються. Але з необережності я зайшла на позицію. Там колишні колгоспні поля. Мене помітив снайпер і затримав. Він передав по рації, що помітив тут жінку, яка щось робить. Приїхала машина і мене відвезли. Сказали, що мене допитають, що саме я там роблю. Те, що він російський військовий не приховував це, у формі був, з усіма позначками.

Це був завод пластикових вікон, приміщення, в якому були інші затримані — чоловік 20. Лише чоловіки на той момент, усі цивільні. Наприклад, працівники заводу під’їхали забрати якусь форму і їх також затримали.

Хтось прибував, когось відпускали, когось перевозили в інше місце. Звісно, ми спілкувалися, знайомилися. Був хлопець, який умудрився своїм однокурсницям надіслати в чат повідомлення, що «ми з батьою пішли в розвідку і підбили 50 російських танків». Знайшли в телефоні і його з батьою забрали на допит, з’ясовували, чи справді він таким займається.

Зі мною провели кілька допитів. Бувало що по три людини… (про кількість окупантів, які ставили запитання, — ред.). Бувало, що один на один. Розпитували, виходячи з тої підозри, що я повідомляю про позиції і надсилаю координати. До того ж я маргінального вигляду, підозрювали, що я не цивільна жінка. Я не заміжня, не маю дітей і виглядаю специфічно. Запитували, чому неодружена, що роблю в таких місцях. Звісно, усім моїм розповідям не вірили.

Я їх (окупантів — ред.) не бачила. Очі були зав’язані. Але із розмов випливало, що дехто із Кавказу. Те, що вони мусльмани, вони не приховували.

Весь час стояла вода. Її не вистачало, але підносили. Своєю їжею годували. Були проблеми з посудом, але їжа була.

Спали накриті і не на голій підлозі — були картонки, пінопласт і деяка постіль, ковдри.

Чоловіків трішки пресували. Але не били по життєво важливих органах. Щоб нирки чи печінка, то такого не було.

Моя мама занесла гумконвою мій паспорт і підтвердила, що я дійсно маю звичку прогулюватись, страждаю від депресій і цілком могла туди потрапити без якихось намірів.

Гумконвой сказав людям, які передавали гуманітарну допомогу, що затримали дівчину, і тоді мама передала паспорт.

17 березня сказали: готуйся через півтора години додому їдеш.

Я зв’язалася з їхніми рідними (інших полонених — ред.). Мені періодично телефонують, чи про них нічого не чути. Судячи з усього, їх вивезли на територію Росії. Деяких просто відпустили і ми спілкувалися після того, як вони вийшли.

Дівчина каже, що заяву про злочин подавати не планує і потерпілою себе не вважає.

— А за якими звинуваченнями? Та й навіщо?! Якщо немає тілесних ушкоджень. Мені немає на що скаржитись. При мені щось таке відверто негуманне не відбувалося.

Конвенція про захист цивільного населення під час війни від 1949 року забороняє учасникам збройного конфлікту будь-яке насильство над мирними жителями, захоплення їх у заручники і наругу над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження.

18

0

20

20