Жителька села Старий Биків Чернігівської області Катерина Андруша у березні 2022-го провела три дні і дві ночі із зав’язаними очима у холодному і темному погребі сусідів. Туди її помістили за пару днів після взяття у полон дочки Вікторії — шкільної вчительки математики із Броварів, в якій окупанти запідозрили коригувальницю ЗСУ. Дівчину забрали із батьківського дому в останні дні окупації — 25 березня. Довгий час рідня не знала про її місцезнаходження і лише 29 вересня після кількох місяців у Курському СІЗО Вікторію відпустили. Сьогодні обставини щодо викрадення вчительки розслідуються в іншому кримінальному провадженні. Тим часом, правохоронцям вдалося ідентифікувати й висунути обвинувачення одному російському військовослужбовцю, який позбавив волі матір Вікторії.

За матеріалами справи, у період із 27 лютого по 30 березня 2022 року село Старий Биків Чернігівської області перебувало під контролем російських військовослужбовців. 28 березня окупанти вкотре увірвалися у помешкання Андруші. У будинку тоді перебувало подружжя господарів і їхня сусідка. 

Під дулом автомата людей змусили підійти до стіни, стати на коліна, руки підняти за голову. Погрожуючи розстрілом, відібрали в господині два мобільні телефони, системний блок від персонального комп’ютера, 100 тисяч гривень і 3 тисячі доларів США. Далі, вимагаючи інформацію про знаходження ЗСУ і територіальної оборони, зв’язали жінці руки і заклеїли очі, обмотавши скотч довкола голови, і вивели її на вулицю та посадили в бронемашину. Катерину Андріївну відвезли у невстановлене місце і допитували та звинувачували у шпигунстві на користь ЗСУ. Не дізнавшись нічого, окупанти доставили потерпілу до іншого домогосподарства і, не розв’язуючи руки та не знімаючи скотч із голови, помістили в погреб, де утримували до 30 березня. Жінка проживала там без належних санітарних і температурних умов, не маючи доступу до їжі і питної води. При цьому їй постійно погрожували зброєю, фізичним і сексуальним насильством. 

Буквально у перші дні після звільнення, коли в село зайшли українські військові та правоохоронці, за фактом цих подій було розпочато кримінальне провадження. Розслідуванням займалась Ніжинська поліція. 6 червня 2022 року офіційно у справі з’явився підозрюваний — потерпіла упізнала одного з кривдників на фотознімку. Також жінка взяла участь у слідчому експерименті, показавши, де і як її утримували.

24 листопада суддя Бобровицького районного суду Наталія Булига заочно оголосила вирок російському військовослужбовцю Анвару Ірісханову — 10 років позбавлення волі за порушення законів та звичаїв війни. А саме жорстоке поводження і пограбування цивільного населення.

В основу вироку лягли показання потерпілої, її чоловіка та сусідки-власниці погребу.

«Плохо воспитала дочь»

Катерина Андруша працює у Новобасанській сільській раді спеціалістом-замлевпорядником, її чоловік — водієм пожежної машини. 

Жінка пригадує, що вранці 24 лютого отримала СМС від дочки, що в Броварах обстріли. Сім’я включила телевізор і дізналась про вторгнення російських військ.

Після обіду 24 лютого Вікторія приїхала до батьків. Катерина Андріївна ще ходила на роботу до 26-го числа, поки не стало відомо, що до села наближається колона росіян. 27 лютого почувся вибух: між Старим і Новим Биковим українські сили підірвали місток, лунали постріли. У селян зникли світло і газ. 

25 березня вранці окупанти вперше зайшли на подвір’я Катерини Андріївни. У дочки знайшли телефон, в якому було повідомлення, що на вулицю заїхав БТР. Російські військові забрали дівчину з собою, кажучи, що вона коригувальниця і передає інформацію ЗСУ. 

28 березня до подвір’я родини Андруш під’їхав «тигр». На хату навели кулемет. Окупанти постукали у хвіртку. Катерина вийшла у двір. Військові запитали де її чоловік. Почувши, що в хаті, звеліли господині «разговаривать по-русски». Непрохані гості зайшли всередину будинку, де також перебувала сусідка, яка зайшла узяти батькам гарячої їжі та чаю. Людей поставили на коліна і почали обшук. Потерпіла пригадує, що солдатів цікавили передусім документи дочки, а також зброя. Росіяни забрали паспорти Катерини Андріївни, її чоловіка та покійної свекрухи, матеріальні цінності. Господині порадили тепло вдягтися. Військові вирішили забрати Катерину, тому що помітили в її телефоні підозрілий дзвінок і листування.

Посадивши в машину, жінці сказали, що вона «плохая мать, потому что плохо воспитала дочь». Окупанти говорили Катерині Андріївній, що через її доньку загинули 20 російських солдатів. При цьому нарікали на жорстокість Вікторії. Мовляв, коли дівчині показували фото загиблих, то вона навіть не виказувала жодного жалю і дивилась на них без емоцій. 

Попри зав’язані очі, жінка здогадалась, що її везуть у Новий Биків. Машина їхала через місток, який після підриву окупанти вже встигли відновити. Катерина відзначає, що росіяни, які перевозили її поводились досить толерантно: «пожалуйста», «ступенечка», «осторожно». Машина зупинилась і жінку попросили вийти. За її припущеннями, це було біля будинку культури. Вона спускалась східцями, як до підвалу.

Посадивши на стільчик і не знімаючи скотч із очей, Катерину Андріївну допитували, з ким вона спілкувалась по телефону, чи знає, що тут була лабораторія, в якій американці виробляли якусь речовину, якою зомбували українських чоловіків. Жінка відповідала, що не була ні в Росії, ні в Америці, і ніякої лабораторії тут нема. Далі росіяни сказали Катерині Андріївній, що вона була коригувальницею: ходила по Новому Бикову, збирала інформацію і розповідала своїй дочці, щоб та передавала вище. Потерпіла заперечувала, кажучи про велику відстань між селами, яку не могла пройти пішки за короткий час, тим більше, коли там уже стояли російські військові. Окупант на це відповів, що дочку Катерини посадять, вона посидить, подумає і все розповість. Жінку знову помістили в машину, кудись повезли, потім пересадили в інший автомобіль. Зупинившись, кудись повели і сказали пригнути голову. Потерпіла зрозуміла, що її садять у погреб, попросила розв’язати очі, але у відповідь почула тільки матюки. Подальші три дні жінка так і провела із пов’язкою на очах, яку тільки злегка іноді припіднімала, бо знімати скотч їй заборонили. 

«Імен я зовсім не знала… Ніхто імен не називав… А обличчя були відкриті в усіх», — розповідала потерпіла суду. Катерина каже, що солдатів у хату зайшло п’ятеро. Двоє у чорній формі. Згодом чоловік потерпілої говорив у суді, що бачив на спині у цих двох напис «ФСБ».

Тільки наступного вечора після полону жінці один раз запропонували поїсти. Потім ще 30 березня вранці принесли чай. Лише двічі вивели її в туалет. При нагоді окупанти ображали потерпілу, кажучи, що вона вбила їхніх людей і загалом вели себе грубо. Солдат, виводячи у туалет, штовхнув.

29-30 березня чувся великий рух техніки, обстріли. А потім усе затихло. Потерпіла вирішила досидіти до ранку і спробувати відкрити двері чи погукати людей. Тоді вона ще не знала, що зовнішні двері підвалу з другого боку закриті на замок.

«Тихо. Через трохи [часу] знову крик, матюкня, знов затихло. Пройшло хвилин 20, може, півгодини, бо орієнтації в часі великої не було… Чую: відкриваються двері. А хто знає, хто заходить?! Тут стріляли, кричали. Відкриваються ще двері. Я сиджу. Піднімаю пов’язку, а в руках свічка. Заходять у погріб дві людини — жінка й чоловік. Він підходить, задирає отак мені ту пов’язку і каже: «Вставай, ідем». Я дивлюсь на нього. А він: «Вставай, чому сидиш?! Ідем!». Я кажу: «Куди йти?». А він: «Ідем, вже їх нема». Я встати не можу, сидівши постійно… Ледве я піднялась. Подивилась, що це за люди. Почала плакати. Вони мене вивели з погреба, дали їсти, розповіли, що тут було», — пригадує потерпіла в залі суду.

Катерина Андріївна впізнала Ірісханова за фото: обличчя кругле, губи, брови й очі карі. Вона та інші жителі села пригадують ще одного окупанта — дядю Фєдю, який поводився особливо агресивно, був, зі слів жінки, «людина психічна», неврівноважена і наразі вважається невстановленим.  

«Вони не зайшли, а ввірвалися в дім. Була в нас на той момент Валентина Іванівна, сусідка наша. Прийшла кип’ятку взять і їжу… У сусідки витрусили ті баночки. Робили нам свій «порядок» у хаті, перевертали все верх дном. Це вже третій раз «порядок» вони наводили», — каже Микола, чоловік потерпілої. Точної кількості солдатів він сказати не може, так як із хати його не випускали. Каже, що всередину зайшли четверо.

Господаря і його сусідку змусили лягти на підлогу в кухні. Миколі веліли стояти на колінах, хоча той скаржився, що не може через хворі ноги: «Хлопці, кажу, я не можу на колінах. Дайте мені або присісти, або прибийте». Зрештою, господарю дали стільчик. Під час обшуків «ефесбешник», зі слів свідка, дістав пістолет і навів на нього. Микола показав це в судовому засіданні, звівши вказівний палець у бік. На уточнююче запитання судді, звідки було відомо, що чоловік представляє російську спецслужбу, свідок відповів: «У нього було написано [на формі] три букви. Що ж я читать не вмію?!». Але зброя не вистрелила. Після цього солдат заправив патрон і знову навів курок. Потім зненацька «шмальнув біля вуха, так що птічки полетіли в голові». У стіні кухні після окупантів на пам’ять залишилася куля.

«Відкриєте погреб і випустите…»

Інший свідок у суді — Валентина — власниця погребу, де тримали потерпілу. Вона розповідає, що 24 березня у її дім заселилися російські військові. Перед цим вони спалили хату на сусідній вулиці. Будинок Валентини мав зручності і загарбникам сподобався, крім того, із городу був вигідний вид на трасу. Господарям запропонували зайняти будь-яку іншу вільну хату на вулиці. Валентина навідріз відмовилася покидати домівку. Погодилась тільки, що вони з чоловіком і троюрідним братом перейдуть у літню кухню. Родині забороняли виходити з подвір’я і дозволяли тільки сидіти на лавочці під літньою кухнею. 28 березня їм наказали зайти всередину і не виходити поки не скажуть. У цей час, імовірно, привезли Катерину.

Вернувшись у двір, Валентина помітила на погребі великий  замок — чорний із червоним контуром. Спершу подумала, що вибухівка. У той же вечір 28-го числа почалася підозріла метушня. Прибула вантажівка і окупанти почали складати на неї свої речі, наче готувалися до від’їзду. Господиня наполягла, щоб непрохані гості повернули її документи. А потім, киваючи на замок, сказала, що, мабуть, забули щось і в погребі. Валентина думала, що солдати склали там свої речі. І тоді росіянин відповів, що на веранді висить ключик і коли вся колона вийде з села, то «відкриєте погреб і випустите…» Так господиня зрозуміла, що в погребі людина. А ще один росіянин збоку додав: «І пустите по мінному полю» (поле за будинком Валентини окупанти замінували). Військові, справді, кудись поїхали, але вантажівка залишилась і люди боялися відкривати погреб. А через 30-40 хвилин солдати повернулась і сказали, що це була репетиція, і продовжили жити у Валентини. Та вже наступні дні вона знала, що в погребі невільник.

Одного разу жінка почула, як офіцер спитав молодшого солдата, котрий займався куховарством і прибиранням, чи носив він їсти. Той відповів, що так. Валентина все більше переконувалась, що у погребі є людина. 29-го жінка запропонувала одному з військових взяти з шафи дублянки її та чоловіка і віднести у погреб. Але той відказав, що йому заборонено спілкуватися з невільником, але запевнив, що «там уже все передбачено».

30-го по обіді знову почалася суєта. Колона у селі формувалася ще близько 45 хвилин. Господарі дому дочекалися виходу військових із села і лише тоді з ліхтариком пішли перевіряти підвал. 

«Коля підняв шапку і каже, що уже все. А я кажу, що я Вас знаю і не знаю. А Ви мені теж шось кажете… Я, мабуть, до Вас у сільську раду приходила. Вона каже: так», — описує перші хвилини Валентина, дивлячись на потерпілу в залі суду. 

Катерину відвели на кухню, де вже було приготовлено тазик із гарячою водою та вечерю. Від холоду жінка ледве переступала і не відчувала ноги.

«Ще з погребу, коли йшла, каже: «Моя дитина, моя дитина». А я ж не знаю цієї ситуації і думаю, що жіночка віку вже якби не молодого… З розумом щось сталося, стрес перенесла. А коли вона стала розказувати про Віку, то я зрозуміла», — пояснила свідок. 

Валентині показали фото чотирьох чоловіків, серед яких вона впізнає Ірісханова, який мешкав у її будинку. «Як каску вдягти… Губи пухлі, очі карі, такі здорові. Обличчя трошки худіше було», — прокоментувала жінка світлину. 

Прокурор Дмитро Алістратов каже, що в приміщенні сільської школи знайшлися документи російської військової частини. Після цього оперативники відшукали профілі солдатів у соцмережах та їхні фото. Потім за фото потерпіла упізнала одного зі своїх кривдників і вперше почула, як його звуть.

Анвар Ірісханов, 1985 р.н., служив у військовій частині 12128, що дислокується у селі Тоцьке Оренбурзької області, РФ. Суд відбувся за його відсутності, адже ще в кінці березня при відступі російський солдат покинув територію України.

У матеріалах справи міститься протокол огляду акаунта Ірісханова у соцмережі «Вконтакте». Там були фотографії за травень-червень 2022-го, які він, на думку прокурора, публікував уже знаходячись на території РФ.

В українському суді росіянина представляв адвокат із Центру безоплатної вторинної правової допомоги Микола Самойленко. Він брав участь у справі по відеозв’язку з Ніжинського міськрайонного суду. Захисник уточнив у потерпілої, яких матеріальних збитків їй завдано, переконався, що жінка не отримала тілесних ушкоджень.

У дебатах Самойленко не заперечував причетність Ірісаханова. 

«Вважаю, є достатньо матеріалів, що вказують на його винуватість. Є фотографії, по яким і потерпіла, і свідки впізнали його… Єсть експертизи, протоколи допитів… Вважаю, в суду є всі можливості винести обвинувальний вирок», — сказав адвокат.

Після засідання на запитання журналіста про враження від заочного процесу Катерина Андріївна стенає плечима. Жінка злегка посміхається: «Я думаю, що це неправильно». Прокурор Алістратов підключається до розмови і додає: «Але ж це не може залишитися безкарним. Ми не можемо не реагувати, чи не так?!». Він пояснює, що після такого вироку Ірісханов при виїзді за межі РФ має бути заарештований. Але потерпіла сумнівається, що російського солдата коли-небудь затримають. 

За мить після завершення судового засідання на вулиці починає вити сирена — російська армія знову почала масовий обстріл ракетами.  

Внаслідок атаки 23 листопада майже вся територія України залишилась без світла.  Всі атомні електростанції, більшість ТЕС та ГЕС України були частково знеструмлені. Міністр внутрішніх справ повідомив про влучання у три жилі багатоповерхівки. Щонайменше 10 людей загинули, близько 50 поранено.

Ірина Салій, «Судовий репортер»

Цей матеріал підготовлений в рамках проєкту ГО «Ла Страда-Україна» та ГО «Жінки в медіа» за підтримки International Media Support (IMS)

22

0

20

20