Ольга, жителька Бучі Київської області, розповідає про те, як жила в окупованому місті і виїхала через “зелений коридор”.

Я проживаю в Бучі, там у мене будинок. Мені 42 роки. Я — лікар, за фахом — дитячий психіатр. Мій чоловік — голова будівельної компанії.

Моє місце роботи у Ворзелі. 24-го почалися ці події. 25-го я ще була на роботі. 26 лютого вже окупована була наша лікарня. Хворих встигли вивезти. Чоловік мій у Теробороні з перших днів.

Я залишалася вдома до 12 березня. Наш будинок розташований на вулиці Яблунській, де була сумнозвісна база і стояли всі танки, БТРи.

На вулицю не можна було виходити. Всіх розстрілювали, хто виходив.

Найперша атака відбулася 27 лютого. Зайшли колони танків, але вони були розбиті. До 3 березня були бої кожен день. 4 березня місто було повністю окуповане і одразу зник зв’язок, постачання електроенергії, газ, вода, все зникло.

Ми залишились по домівках. Ми проживаємо в таунхаусах. Із сусідів майже ніхто не виїхав. Я в будинку була одна і там були мої коти. Два дні взагалі не виходили за двері. А потім почали на четвереньках один до одного заходити.

5 березня у першу чергу наших таунхаусів прийшли “освободители”. Вибивали вікна, заходили в помешкання і щось перевіряли. Не пояснювали, що і з якою метою роблять.

Перший таунхаус одразу розстріляли з автоматів — по вікнах автоматні черги. Зайшли і розбили комп’ютер. Там була жінка, років за 40, та її син. Для чого вони все побили, потрощили — ми не знаємо.

Інші вісім таунхаусів — повибивали вікна, щось позаглядали і пішли. У наш будинок зайшли, вигнали сусідів і на третьому поверсі облаштували вогневу точку чи що, добу там сиділи. Сусідів просто вигнали на вулицю і сказали: йдіть куди хочете.

Води не було. У сусідів на городі є колодязь і там ми брали воду. Танки постійно їздили і зламали нам паркан.

Наші сусіди були чотири доби в сховищі, їх не випускали. У них дитині півтора рочки. Вони молоді люди, злякались, втекли у сховище. Коли вони повернулись, то сказали, що бачили на власні очі. Із сховища, коли їх випускали, були розстріляні шість чоловіків. Вони схопили сумки і побігли пішки на Київ.

10 березня інші мої сусіди прийняли рішення виходити пішки. Я не могла йти, бо, по-перше, я не знала, де мій чоловік, а по друге, мої коти. 10-го всі сусіди пішли і я там була взагалі сама. На третьому поверсі є точка, де буває зв’язок трошки і я вийшла і написала повідомлення чоловікові, що залишилась зовсім одна. Вночі прийшло від нього повідомлення, щоб 11-го я чекала і за мною прийдуть.

За мною прийшов чоловік, з яким вони друзі і разом воюють, наш сусід. Забрали документи, моїх котів і пішли городами, через старе кладовище і дісталися лікарні — травматологічний корпус Ірпінської лікарні. Там були люди, лікарі і наші чоловіки, виявилося, весь час були там. Коли окупували місто, стали вишукувати, хто воював у Теробороні, і їх там сховав головний лікар. Він їх сховав, дав їм халати і видавав за лікарів. Коли перевіряли росіяни, то ця людина врятувала. Вони там перебували і як волонтери допомагали всім, чим можна.

10 березня наші чоловіки робили поховання на території церкви. Є це відео, де видно і мого чоловіка, і нашого сусіда. 67 загиблих людей. Померли від осколків, різних ушкоджень — неподалік лікарні або в самій лікарні.

На території церкви вирито рів і поховано 67 людей станом на 10 березня. Складали списки померлих і передали до прокуратури. Здається, що вісім людей не ідентифіковано.

Знаю, що в нас на вулиці розстріляли літнього чоловіка, тому що він вийшов по воду, в нього колодязь на дворі. Також неподалік жінці уламком відірвало ногу. До неї не допустили, щоб надати допомогу, і не дозволили вивезти до лікарні. Протягом доби вона померла.

Я прибула в лікарню 11-го. І тоді ж увечері вперше пробився «Червоний хрест»і вони забрали всіх хворих і привезли першу гуманітарну допомогу. У лікарні ще були цивільні люди, там підвал великий і хто жив неподалік приходили ховатися, там годували. Зібралися лікарі і прийняли рішення виїжджати. Ми розуміли, що наступного дня лікарню будуть займати окупанти.

Наш виїзд узгоджував генеральний директор лікані, просив “зелений коридор”. Того дня ми з сусідом ще вирішили повернутися в будинок і забрати деякі речі. На Бучанському переїзді ми бачили джип повний мертвих людей — п’ятеро людей, машина розстріляна. Ще поруч було два трупи — два літніх чоловіка. Ми не могли підходити і знімати. Потрібно було весь час іти з піднятими догори руками, що в нас немає зброї. І ми були в білих халатах. Коли ми йшли вздовж кладовища до своїх будинків, постійно були по нас автоматні черги. Нас лякали. Не цілились, підганяли чи що. Коли ми підійшли, то побачили, що в ніч, коли мене не було, перед будинком впав снаряд, шибки побиті.

О 12-12.30 наша колона медиків почала рух. Ми були всі позначені: білі простирадла і червоні хрести. За нами колона: ми змогли вивезти близько 200 машин. Коли ми виїжджали, нам назустріч рухався «Червоний хрест». Наша головна машина зупинилась, переговорила і ми поїхали зовсім іншим шляхом. З’ясувалося, що там, де ми повинні були виходити, всю колону чекали з гранатометами. Ми просто дивом їх оминули.

Чоловіки наші далі в Теробороні. Їздять в Бучу кожен день. Жінок туди не пускають: неважливо лікар ти чи хто. Я б хотіла також туди їздити. Я місцева, знаю, де там люди, хто не може дійти до гуманітарної допомоги. Але наразі такої змоги нема.

Зсередини мій будинок пограбований, вкрадено весь до останньої пляшки алкоголь, прикраси, копілку. Шукали, все перевертали. Також забрали дві пляшки води, в яких я попередньо розчинила по 25 таблеток клофеліну. Сподіваюсь, що хоч парочку отруїла.

19

0

20

20