Понад 300 мешканців села Ягідне на Чернігівщині майже місяць утримували в полоні російські солдати.
Анна з Чернігова розповідає, що в перший день війни чоловік долучився до оборони міста, а її з 3-річним сином і батьками відвіз у село. Родина сподівалася перебути там неспокійні часи. Але за кілька днів у селі, що поблизу кордону з Білоруссю, почалося страшне.
— 3 березня, після 15 години, я зачиняла в кімнаті вікно і почула безперервну стрілянину. Розуміла, що це з автоматів і поруч. Схопила дитину і побігла ховатися в погреб. За мною прибігла мама чоловіка і каже: «Аня, навпроти нашого будинку стоїть танк чи БТР — на ньому сидять військові ненаші, російські». Батько чоловіка також забіг, ми всі ховалися, бо стрільба була.
Проїхали забор, вивалили забор і почали обшук, вибивали двері. Після цього затихло і батько чоловіка вийшов подивитися: аж вони всі стоять у дворі. Їх там було дуже багато, більше 10, точно. Батька чоловіка до землі, обшук. Заставили нас із мамою чоловіка вийти під дулом. Наставили на нас автомати, перезарядили.
Я впала на коліна: «Тільки не стріляйте в дитину». Вони щось по-своєму говорили, не російською. Потім сказали нам у погреб [іти] різко. Підперли нас і ми два дні були там. За ці два дні вони кинули нам один свій сухпайок. Зрозуміло, ми з переляку його не їли. Я попросила, бо дитина захотіла в туалет, чи можна горщик принести. Один із них сказав мені вийти і показує гранату Ф-1. Каже: «Ти знаєш, що це таке? Якщо мені не сподобається щось у твоїх рухах, погляді, я кину це туди, де сидить твій син». Я зайшла в будинок і там вони були всюди, ці солдати, дуже багато, більше 20.
5 березня всіх у школу зігнали. З вулиць військові під дулом автомата зганяли. Спустили в підвал. Людям, які жили поблизу дозволили принести стільці.
Нас було близько 360 людей, з них були дітки наймолодші 1- 1,5 місяця. Спали всі сидячи, окрім дітей та людей похилого віку, які фізично не могли сидіти. Без світла, вентиляції, туалету.
Відкривали двері о 7 ранку. Люди після ночі масово хотіли в туалет. На подвір’ї був чоловічий і жіночий туалет. Ставали в чергу. Бувало не встигали через обстріли. Тікали назад у підвал. Бувало взагалі не відкривали, якщо мали втрати чи невдачі. Просто заганяли і не пояснювали, чому не можна дітям на свіже повітря. Коли і випускали нас, то ми всі були біля дверей через обстріли. Маленькі двері і коли обстріл не встигали забігати. У нас були поранені.
Місцеві 4-5 чоловік попросили, щоб біля дверей кухня була. Військові самі в селі порізали поросят, усю живність, позабирали з холодильників їжу. А нам єдине, що на початку, як загнали, сказали, що можете взяти з дому картоплю. Хто недалеко жив, то принесли мішки картоплі і це під супроводом солдата. Росіянам привозили гуманітарку. У трилітрові банки закатані борщі, концентровані, що треба розбавляти, то вони давали. Тобто все, що їм не смакувало, вони давали нам, а самі їли їжу з села. Хлопці самоорганізувалися і варили двічі на день: суп, щось рідке таке, а на вечір — кашу чи макарони. Але макарони… От привезли вони гуманітарку, а воно соляркою все просякло, але виходу не було і їли. Дітям, наприклад, варили манку на воді і давали тільки маленьким. Дітям до трьох років давали. Моєму сину було пів черпачка манки на сніданок. Бувало, що їсти не давали зварити і день сиділи голодні. Або води не було. Місцеві, які відповідали за кухню, просилися і під обстрілами ходили до колодязя. Вода в колодязі закінчилася, та на території школи була свердловина. Спочатку вода мутна була, але ми і діти пили, а що робить, а потім вона очистилась, може, тому що ми часто брали.
Жінка запам’ятала позивні командирів окупантів — Кльон (Клен — рос.), Глухой і Паук. Дехто із військових закривав обличчя, а деякі не ховалися. Були солдати слов’янської зовнішності, а також буряти, тувинці, якути. Азіати жили в сільських хатах, а в школі — слов’яни. «Не всіх звичайно, але Глухого я би впізнала», — каже наша співрозмовниця.
Анна додає, що раз у 3-5 днів серед окупантів спостерігалася ротація — одні їхали, інші прибували. «У когось контракт закінчувався. Чули, як вони між собою говорили», — розповідає вона. За її словами, біля школи розмістилося близько 100 військових, але дуже багато зайняли також ліс поруч: «Танками, їх технікою майже весь ліс був забитий».
Те, що росіяни відступили люди зрозуміли не одразу.
— Це було 30 березня, на Теплого Олексія. Вранці нас випустили в туалет. Чоловіки, відповідальні за кухню, почали палити вогнище. Потім якийсь із солдатів різко сказав спуститися всім у підвал. Загнали всіх. Вони ніколи не пояснювали. У підвалі ні вікон, нічого. Ми тільки чули техніку, яка їде. Це вже не вперше таке було. Якщо привозили техніку, ракетні установки, гуманітарку, то закривали нас на 3-4 години і не пускали навіть відра повиливати. Потім одна людина каже: «Треба спитать, хоч дітям щось зварити їсти, бо сидимо голодні». Чоловік привідкрив двері і бачить, що нема нікого, спустився й каже: «Люди, така ситуація, що нема жодної техніки, навіть тої, що була окопана і захована. Жодної техніки і жодного солдата». Ми були настільки перелякані, що боялися вийти. Одночасно радісно і тривожно. 27 днів нами керували: можна вийти — не можна, їсти можна — не можна, а тут нема. Не знали що робити, бо і наших хлопців із ЗСУ не бачили. Вийшли тільки ті, хто при кухні, приготувати їжу. Потім ми виходили потроху на свіже повітря, але територію школи не покидали, боялися. Переночували [в підвалі] і наступного дня прийшли наші — ЗСУ і розвідка.
Від тривалого сидіння у полонених сильно набрякали та кровоточили ноги, мучив бронхіальний кашель і невідоме висипання на шкірі.
Місяць полону пережили не всі. За оцінками очевидців, померло близько 10 людей літнього віку.
— Перед тим, як померти майже кожен другий втрачав розум. Знаходився наче в паралельній реальності. Могли, наприклад, вночі встати і спитати: «Ой, а хто тут в чергу в магазин?». Минало ще 2-3 дні і людина помирала. Біля мене дві бабусі і два дідусі померли. Якщо порахувати, то до 10… — пригадує Анна.
Спочатку трупи складали в кочегарку, а коли почало тепліти, то окупанти дозволили нести їх у погреб у сусідньому дворі. Коли назбиралося 5-6 тіл, то, за словами жінки, росіяни дали їх поховати. Але одразу виїхала військова техніка і обстріляла похоронну групу. Тому за першим разом змогли поховати двох, а інших тільки покласти в яму. У 20-х числах відбулося друге поховання.
Із правоохоронцями Анна ще не спілкувалась. Із Ягідного її вивезли волонтери. Каже, що по поверненню додому залюбки відповість на запитання українських слідчих.
Нам вдалося поговорити з іще одною чернігівчанкою Оленою, яка мешкає за кордоном. Жінка дізналась від родичів і сусідів, що її батька, колишнього співробітника поліції, вбили в Ягідному 3 березня — у перший день окупації. Він пішов із дому близько 17 години з рушницею. Того дня у селі начебто відбувся бій місцевих із росіянами і загиблий вбив двох окупантів, а одного поранив. Зі слів очевидців, чоловіка знайшли із зав’язаними руками і поховали 25-26 березня. Олена зверталася у правоохоронні органи, але 11 квітня у прокуратурі їй повідомили, що призупиняють роботу над цією справою, тому що війна повертається.
Ірина Салій, «Судовий репортер»
Фото взято із соцмереж учасників подій
Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net – Fondation Hirondelle.
22
0
20
20
