Чернігівський райсуд міста Чернігова 1 серпня виніс черговий вирок російському військовослужбовцю. Після виконання обовʼязкових процедур заочний розгляд справи розпочався по суті ще в березні і зайняв близько пів року.
. . .
Село Лукашівка, що за 20 кілометрів від Чернігова, росіяни окупували 9 березня минулого року і наступні три тижні знущалися над місцевими.
Ігор, його дружина і троє дітей, як і інші жителі села, ховалися від обстрілів у погребі. У перший день окупації, коли закінчився черговий бій, сімʼя побачила у дворі два танки. Чоловік вийшов першим і сказав, що тут є діти, просив не стріляти.
У подальшому солдат, якого звали Нікіта, неодноразово приходив з обшуками в цей будинок. 12 березня він допитував господаря про схованки зброї і місцезнаходження в селі українських військовослужбовців. Для переконливості бив чоловіка прикладом автомату по голові та рукояткою пістолета по спині. Крім того, поклав руки потерпілого на лавку і погрожував відрубати пальці, а також розстрілом. Того дня солдат викрав 15 тисяч гривень і кований ніж.
Наступного дня, проводячи незаконний обшук будинку, Бєлозьоров забрав собі дитячий рюкзак, дві куртки та дитячі берці.
15 березня Бєлозьоров з іншими солдатами вимагали в господаря гроші і цінності, погрожуючи автоматом. Після цього вкотре обнишпорили будинок і викрали 350 євро і мобільний телефон.
Як наголошує прокурор Олександр Домашенко, присвоєні речі не могли бути використані для досягнення воєнної мети.
Тобто російські військові порушили закони та звичаї війни, вдавшись до жорстокого поводження із цивільним населенням і пограбування.
У кінці березня минулого року Бєлозьоров у складі свого підрозділу покинув Чернігівщину і затриманий не був.
Після звільнення села на території колишнього штабу окупантів знайшли аркуш з прізвищами іменами і датами народження, імовірно, цих же російських солдатів. У списку був і Нікіта Бєлозьоров 1994 р.н. В автоматизованій системі «Російський паспорт» слідчі виявили фотографію підозрюваного і потерпілий та його дружина впізнали «Нікіту».
Потерпілий каже, що хотів би забути це все раз і на все життя. Однак йому довелося ще раз пригадати і розповісти про пережите суду.
— Приходили удвох. Сімʼю витягували з погребу. Коли приходили, були постійно пʼяні. Стріляли не тому, що хотіли стріляти, а тому, що не тримались на ногах і опирались на автомати. Нікіта регулярно, через день, мені влаштовував обшуки. Мало того, що він там украв, погрожував, постійно хотів психологічно принизити. Щоб перед ним упали на коліна, щоб просили пробачення, не знаю… Така ейфорія, коли людина принижується перед ними, як боги почуваються. Вони думали, що я військовозобовʼязаний. Бо я укріпив добре дім, підходи до будинку, погріб. При обшуках знаходили натовські спальні мішки — думали, що я найманець.
Постійно хотіли відрубати пальці. Прикладом автомата по голові вдарили, коли знайшли ці мішки. Приходили двоє. Другого не встановили. Наче як Заремба. Але фотографії не було на підтвердження. Він там на фотографії у молодості, а інших не знайшли. Він (Заремба — ред.) був постійно пʼяний, постійно спитий, чорний був… Фото в молодості і те, що ми бачили, не можна співставити. Приходили і речі забирали — куртки, ніж, гроші… У дитини черевики забрати — це взагалі кощунство… (потерпілий замовкає, відводить погляд у бік і тихо плаче). Тяжко все це згадувати… Знущались як могли і регулярно, кожного дня.
Нікіта чомусь вирішив, що берці військові. Та чоловік розповів суду, що черевики купив синові з ДЦП, який швидко зношує звичайне взуття.
Бєлозьоров приставляв господарю пістолет до голови і водив кімнатами. В одному господарських приміщень знайшлися робочі камуфляжні штани, в яких господар фарбував машини. Сьогодні чоловік каже: «Слава богу, вони у фарбі були».
— Окрім фізичного, це ще морально [тяжко], що ти не можеш нічого зробити. Сімʼя і ти — заручник обставин. Воно таке падло єхидне, не знаю, як сказати, мразь така. І обшуки там три-чотири години, переривали все підряд. Сусід навпроти — він був у теробороні, знайшли автомат. Кажуть: «У нього є автомат, а в тебе нема». Скільки разів виводили розстрілювати, я вже і не памʼятаю. Останній раз, коли виводили, я вже не чув коли й стріляли. Син запитує: «Тату, це по тобі стріляли?». А я не памʼятаю, мізки не працювали.
Постійно приходили на ніч. О годині шостій-сьомій, а темніє рано, і до 11, до 12-ї чи до першої [ночі] ходять, не поспішаючи і знищують морально, фізично… Це як садист знищує свою здобич.
На запитання про покарання Ігор відповідає: «Найкраще покарання — щоб він був у моїй шкурі, щоб зрозумів…». І додає, що має на увазі максимально суворий вирок.
Дружина потерпілого Юлія здебільшого сиділа в погребі, але вона також впізнала Бєлозьорова, підтвердила, що він постійно вимагав гроші і цінності. З погребу їй було чутно, як чоловікові погрожували і стріляли.
— Вивели чоловіка спочатку. Сказали: «Ти слідуюча». Я чула автоматну чергу. А потім кажуть: «Нет, мы лучше кинем гранату в погреб, а ты сойдешь с ума, что без детей останешься».
Бєлозьорова впізнав ще один чоловік, якого росіяни виводили на допит.
У перший день російського вторгнення Олександр із родиною, як і багато хто з мешканців Чернігова, виїхали у ближні села, сподіваючись, що там буде безпечніше. А все виявилося навпаки, бо, не дійшовши до Чернігова, росіяни зривали злість на селянах.
Ввечері 9 березня, у перший день окупації, в двері погребу постукали. Солдати наказували відчинити, погрожуючи, що кинуть гранату. Чоловіки вийшли і їх поставили на коліна, розпитували, хто вони, думаючи, що вони із ЗСУ.
Наступного дня близько 10 години Бєлозьоров підвів Олександра із сином до калитки. Синові завʼязали руки, а Олександрові натягнули хомут і повели їх на вулицю. Там уже стояла фура, під якою сидів чоловік із шапкою на очах, обмотаною скотчем. Олександрові з сином також натягнули на очі шапки. Почався обстріл і вони попадали під фуру. Коли все стихло, чоловіків повели в невідомому напрямку, посадили до мікроавтобусу. Як потім зʼясується їх доставили до господарства біля церкви, де окупанти влаштували собі штаб.
Чоловіків поставили на коліна. Першим почали допитувати незнайомця, який називався Костянтином і зізнався, що служив у ЗСУ. Олександр почув постріли, а потім йому з сином скинули шапки, погрожували їм, змушували зізнатися, що і вони військові. Проте Олександр рішуче заперечував, кажучи, що вони прості цивільні і приїхали в село ховатися від обстрілів і вибухів. До них підвели Костянтина і запитували, чи знають його. Олександр відповів, що цей чоловік живе в селі і працює трактористом. Зрештою, їх відпустили, наказавши сидіти у погребі і з двору не виходити, що вони і зробили до кінця окупації. Дозволяли максимум до колодязя піти води набрати. У дружини свідки після пережитого стався інсульт.
Адвокат Олександр Романченко представляв Бєлозьорова за доручення від Центру безоплатної вторинної правової доопомоги.
— У мене відсутні підстави, щоб оспорювати обсяг обвинувачення, доведеність вини, і правильність кваліфікації… Жодним чином не випрадовуючи дії мого підзахисного, на щастя, тяжких наслідків, окрім психологічних травм, які зазнала сімʼя, не настало. Безумовно заподіяно матеріальну шкоду. Я вважаю, що є підстави помʼякшити Бєлозьорову покарання, запропоноване прокурором, — говорив у дебатах захисник.
Після виходу із нарадчої кімнати суддя оголосила вирок, призначивши максимально можливе покарання, про яке і просив прокурор, 12 років увʼязнення.
Ірина Салій, «Судовий репортер»
22
0
20
20
