У підвалі підвалі дитячого літнього табору МВС «Променистий» в місті Буча правоохоронці виявили тіла п’ятьох чоловіків із зав’язаними руками. Росіяни катували беззбройних мирних мешканців, а потім убивали їх.
Минулого тижня радник міністра МВС Антон Геращенко опублікував імена та прізвища потерпілих.
1. Матешко (Матьошко) Сергій Вікторович, 1981 р.н., уродженець смт Гостомель, не працює.
2. Шульмейстер Дмитро Валерійович, 1968 р.н., уродженець м. Київ, підприємець, займався клінінгом.
3. Бойченко Володимир Леонідович, 1987 р.н, уродженець с. Буча, слюсар.
4. Прудько Віктор Едуардович, 1997 р.н., уродженець смт Гостомель, установник дверей.
Ми зв’язалися із родичами двох загиблих і почули, ким вони були та що відомо про останні дні їх життя.
Сестра Володимира Бойченка Олена розповідає, що 24 лютого брат був вдома.
— Він проживає в Гостомелі. Він там знаходився з матір’ю та племінником, моїм сином. Коли почали бомбити аеропорт, чоловік мій поїхав забирати їх. Але брат десь вийшов з дому і ми не могли його знайти, і чоловік забрав тільки маму і дитину. Вова ввечері зателефонував, що з ним все гаразд і він у бомбосховищі.
Потім він щодня дзвонив мені і казав, що живий-здоровий, що з ним все добре, перепитував за дітей. Дуже мене просив, щоб я дітей берегла… І казав: «Тікайте-тікайте, бо тут дуже страшно». Говорить: «Я шукаю їжу, ліки, дрова і воду, кому що треба. Із хлопцями розвозимо. І ти не представляєш як страшно… Самольот… А ми перебєжками… Ховаємся і біжимо». Каже мені: «Тікай!». Ще говорив, що треба дітей переправити в друге бомбосховище, де є лікарі, бо в нас, каже, закінчується їжа. Закінчується їжа у дітей, холодно. Діти похворіли, почалась дизентерія. Розповів, що зібралися один раз перевозити їх, то світло побачили ліхтарика чи що, я не знаю, бо дуже поганий зв’язок там. І почали обстрілювати, а люди потікали, поховалися. На другий раз якось переправили дітей туди, де лікарі.
Я плакала постійно і переживала, то він потім мені уже мало що розказував. Я йому говорила: «Тікай, старайся вибратися». А він каже: «Тут невозможно вибратися. Тут пекло… Вони нас всіх повбивають».
8 березня ми востаннє із ним розмовляли і все більше я його не чула. Почала його розшукувати кожного божого дня. Обдзвонювала всіх, у соцмережах, на гарячу лінію, скрізь шукала.
Мені розповідали, що 12 березня бачили його у бомбосховищі з Сергієм Матьошком — це наш друг ми його знаєм давно (пізніше Матьошка знайдуть убитим в тому ж підвалі, що і Бойченка, — ред.). Вони там згуртувалися і разом їздили за ліками, водою, волонтерили. 12-го числа їх бачили останній раз там у районі того санаторію чи табору, де їх знайшли.
Оце як по телевізору почали показувати [тіла], стали дзвонити і казати, що місцеві опізнали. Сестра побачила в новинах фотографію і впізнали, бо там частину татуювання видно. І зовсім свого зразу впізнаєш.
У мене брат, як кажуть, дурний до роботи. За любу роботу хапається. Йому навіть подобалося тяжке щось робити, аніж що-небудь. І електрику розумів, міг зробити. І по дереву працював, і по залізу. Золоті руки, за що не візьметься.
Галина Матьошко проживала в Бучі і евакуювалася до столиці тільки 18 березня. А її син мешкав у Гостомелі.
— 24-го якраз почали бомбить цей аеродром. Там були женщини дві, вони старші, проживали в нас тимчасово, не міг їх оставить. Почалася війна і не було вже куди тікати, він був постійно з ними. 12-го березня почалась евакуація і ці жіночки вирішили їхати. Він з цими хлопцями, які волонтерили, сіли на машини і підвозили людей до автобусів. І раніше возили продукти, ліки в підвали, а на той час вивозили людей. Один автобус вивезли, а другий не встигли і попали під обстріл. Далі я його шукала постійно. А як освободили Бучу, то прислали мені фотографію і я впізнала свого сина.
10 березня я ще з ним говорила по телефону. Він мені говорив: «Мам, не переживай. Я не можу цих жінок кинути, вони ж не звідси, що вони будуть в чужому краю робити?!». Вже вирішили евакуюватися і ніби й він мав з ними. Але ще до того звозили людей і там вони попалися. Сказали, що повинен був виїхати з цими жінками. Я подзвонила цим жінкам, а вони кажуть: «Він не встиг на автобус, з нами не їхав».
Галина розповідає, що й інші загиблі їй знайомі як місцеві жителі і «хлопці були всі трудящі».
— Сірьожа працював на будівництві. Трудящі. Не були великими людьми. Звичайні люди. Вони себе ставили на потім. Їм треба було комусь помогти, за когось беспокоїться. Так було заведено в нас, що спершу треба помогти, а потім поможуть тобі або ти вже сама, ти сильна. Але в цей раз не пройшло…
Те, що вони хотіли помогти і під обстрілами возили в підвали ліки людям, що вивозили людей з такого горя, це говорить, що в мене іменно такий синочок, що про нього ніхто погано не скаже.
Тепер не можу ніяк в тому Гостомелі його похоронити. Він десь в лікарні. До 14-го квітня договорилась, що його потримають в морозилці, щоб хоч похоронить по-людськи.
Боже-боже, таке горе-горечко. І за що ті хлопці?! От як так може бути?! Одна жінка була, каже: «Всі стіни в крові в тому підвалі».
А старший син так само попав під обстріли в Гостомелі, лежить у госпіталі. Така травма, він бідний замкнувся. Стояв в черзі 25 березня, а перед ним стояв мужчина теж і [окупанти] прострелили його повністю — не знаю чи жива та людина. Він повіз ту людину в лікарню. Їдуть назад — пробив колесо в машині, поки поремонтував і там десь попав під обстріл. Хто-зна скільки лежав, бо машина зламана. Хтось із наших привіз його на БТРі у Київ. Він втратив дуже багато крові. Обидві ноги скалічені. Права нога — ще якось повирізали, позашивали, а ліва нога — розбита чашечка.
У Бучі теж танки в дворі стояли, все побите, потовчене. Але ми хоч живі. А Сергійко наш пішов уже. Так мені ця війна заступила з усіх сторін. Племінник моєї сестри пішов служити, вона теж тремтить. Мені, певно ніколи не відійдемо від цього.
Ірина Салій, «Судовий репортер»
Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net – Fondation Hirondelle.
22
0
20
20
