2 липня Верховний суд виніс рішення, яким остаточно підтвердив, що колишній співробітник МВС 68-річний Олексій Пукач має довічно відбувати ув’язнення за вбивство журналіста Георгія Гонгадзе.
Пукач був засуджений ще у 2013 році Печерським судом у закритому судовому засіданні. Апеляційний суд підтвердив вирок. Засуджений Пукач звернувся до Верховного суду, де розгляд затягнувся на 5 років. І весь цей час Пукач плекав надію, що довічне замінять максимально можливим строком 15 років, по відбуттю якого він зможе вийти на волю. Тепер ці сподівання, схоже, розвіялися назавжди.
Коли Верховний суд запитав Пукача, чи зрозуміле йому рішення, той випалив: «Ні, не зрозуміло». Судді коротко повторили йому свою думку і вийшли з залу.
Коли увага журналістів розвіялася, до Пукача підійшла скромно вбрана жінка. Вони сумно і мовчки дивились один на одного.
Пукач зробив рукою кілька жестів і, стискаючи кулак, відвернувся. Жінка похилила голову і пішла.
До слова, хоча справа і була відома в суспільстві як справа Гонгадзе, але потерпілими тут є не тільки рідні вбитого. Постраждав ще один журналіст – Олексій Подольський. Його також викрали і побили, але залишили живим. Пукача судили і за Гонгадзе, і за Подольського.
Передісторія
З кінця травня 2000-го підлеглі Пукача розпочали оперативні заходи щодо Подольського: збирали інформацію про нього та його спосіб життя. Чоловік часто брав участь у мітингах і поширював листівки критичного змісту на адресу вищих чиновників. Спочатку Подольського просто затримали і доставили у відділок міліції, але на його поведінку це не вплинуло.
9 червня 2000 року ввечері Пукач запропонував вказівку своїм підлеглим — майору міліції Наумцю лейтенанту Мариняку — вивезти Подольського за місто, побити і переконати припинити свої публікації. Міліціонери спільно з Пукачем підібрали активіста на Львівській площі під виглядом машини таксі. Подольський, зрозумівши помилку, намагався по дорозі вискочити з машини, але не зміг. Зловмисники виїхали за межі Києва на сумську трасу і там у лісосмузі били Подольського, в тому числі, ногами і гумовим кийком, показували каністру з бензином і лопату, якою він копатиме собі могилу. Зловмисники залишили чоловіка на дорозі, а самі повернулись до Києва, де підлеглий Пукача також облив бензином і підпалив вхідні двері квартири Подольського.
Хронологічно другою жертвою став Георгій Гонгадзе, який так само розміщував критичні статті про президента Кучму і правоохоронців.
У липні 2000-го Пукач отримав усну вказівку зверху організувати оперативні заходи щодо “грузина”.
Для розуміння — такі заходи проводяться, коли є інформація, що особа вчинила або може вчинити тяжкий злочин. Як у випадку Подольського, так і Гонгадзе, нічого подібного не було – це згодом офіційно підтвердять у суді як свідки працівники правоохоронних органів.
Гонгадзе помітив за собою візуальне спостереження працівників міліції і запідозрив небезпеку. 14 липня 2000 року журналіст звернувся з листом до Генерального прокурора України. У своєму листі він вказав номерний знак на автомобіля, з якого велося стеження. Оскільки факт набув розголосу, то оперативні заходи тимчасово згорнули.
Упродовж кінця серпня – початку вересня 2000 року очолюване Гонгадзе інтернет-видання «Українська правда» розповсюдило нові публікації. Через це 13-14 вересня 2000 року у приміщенні Міністерства внутрішніх справ у Києві по вулиці Богомольця Пукач отримав від вищого керівництва наказ – вбити журналіста Гонгадзе.
Цього разу Пукач взяв собі трьох помічників із числа працівників міліції — Миколу Протасова, Валерія Костенка і Олександра Поповича. Підлеглим він сказав, що все нібито буде так само, як із Подольським: журналіста вивезуть за місто, поб’ють і налякають.
Гонгадзе сів у машину до своїх убивць на вулиці Лесі Українки, де проживала його колега Олена Притула, яку він відвідував у вечірній час. По виходу від Притули Гонгадзе мав звичку ловити таксі.
Попович під’їхав один і запропонував Гонгадзе розміститися на задньому сидінні, бо переднє зламане. Коли журналіст сів, то одразу підбігло ще троє чоловіків і також сіли в цю машину. Пукач — спереду, а Костенко і Протасов — ліворуч і праворуч Гонгадзе.
Вбивство сталося в лісі в Київській області біля села Сухоліси, де проживали батьки дружини Пукача. Вважається, що саме Пукач душив Гонгадзе ременем від штанів, а інші співучасники допомагали, утримуючи та б’ючи журналіста. Близько 1 ночі 17 вересня Гонгадзе помер від удушення. Тіло підпалили і закидали землею. На початку жовтня Пукач повернувся, відкопав труп відрізав голову і відвіз тіло до Таращанського лісу і перезахоронив там, а голову заховав в іншому місці.
У 2003 році Генпрокуратура почала цікавитись працівниками міліції, які стежили за Гонгадзе. Тоді Пукач наказав підлеглим знищити матеріали з табелями обліку робочого часу за липень, серпень і вересень 2000 року, бо знав, що ці документи мають бути вилучені слідчими. Cаме за знищення доказів Пукач і був затриманий уперше, але вже у листопаді 2003-го звільнився на підписку про невиїзд, а згодом просто зник і був затриманий аж улітку 2009-го.
Даючи показання Печерському суду, Пукач частково визнав вину. Однак заперечував, що планував убити Гонгадзе. Пояснював, що намагався отримати інформацію про його шпигунську діяльність, адже журналіста помітили на візитах у посольство США. І щоб змусити Гонгадзе говорити, душив ременем і ненавмисно пряжкою натиснув на кадик, внаслідок чого кадик провалився і потерпілий помер. На думку Пукача, смерть Гонгадзе стала нещасним випадком.
Він виправдовувався, що у випадку з Подольським і Гонгадзе виконував накази міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, які йому передавалися через керівника апарату міністерства Едуарда Фере.
У липні 2003-го, коли Пукач замітав сліди, знищуючи документи, Фере з інслультом повезли в Центральний госпіталь МВС. Генерал-полковник переніс клінічну смерть, його відкачали, але наступні шість років він прожив у стані “овоча” – з апартом вентиляції легенів і харчуванням через зонд.
Кравченко 
Фере
Після Помаранчевої революції Леонід Кучма покинув пост президента. 4 березня ексміністр МВС Кравченко був викликаний на допит у ГПУ у справі Гонгадзе, який генпрокурор Піскун чомусь напередодні публічно анонсував. Вранці наступного дня Кравченко на допит не доїхав: помер від двох пострілів у голову в гаражі свого будинку. Офіційно вважається, що це було самогубство. Кравченко нібито залишив посмертну записку, яку зачитав міністр МВС часів президента Ющенка Юрій Луценко: «Мої дорогі, я не винний ні в чому. Пробачте мене, я став жертвою політичних інтриг Президента Кучми та його оточення. Іду від вас з чистою совістю, прощавайте».
У 2008 році суд виніс вирок трьом співучасникам вбивства Гонгадзе, які допомагали Пукачу. Миколу Протасова засудили до 13 років позбавлення волі, Валерія Костенка і Олександра Поповича до 12 років. У квітні 2015-го Протасов помер у Менській колонії у квітні 2015 року. Інші двоє засуджених свої строки відбули і вийшли на свободу.
31 травня 2009 генерал Фере помер, не приходячи до тями. Через такий стан здоров’я Генпрокуратурі так і не вдалося ні разу допитати його у справі Гонгадзе.
Менш аніж через два місяці в липні 2009-го правоохоронці відшукали в сільській глибинці Пукача, який жив зі співмешканкою у “крайній бідності”. Через 3,5 роки Пукач отримає свій вирок у першій інстанції.
Кучму офіційно до відповідальності так і не притягнули, він відійшов від активного політичного життя. Його зять Віктор Пінчук є мільрядером, володіє чотирма телеканалами, займається мецентаством, що робить його товариством терпимим для багатьох, попри родинний зв’язок із Кучмою.
Висновки Верховного суду
Рішення Вищої судової інстанції не внесло істотних змін у долю Пукача. Адже суд повністю підтримав попередні рішення.
І хоча Верховний суд за визначенням не з’ясовує нічого нового, його оцінка все ж увиразнює деякі принципові моменти цієї справи.
Пукач говорив, що умислу на вбивство Гонгадзе не мав, а шию йому здавлював тільки для приведення в непритомний стан, щоб журналіст зізнався у шпигунстві, але при цьому випадково пряжкою ременя натиснув на кадик, тому вбивство сталося з необережності.
Хоча, раніше будучи неодноразово допитаним як на досудовому слідстві, так і в суді першої інстанції, Пукач постійно стверджував, що 13-14 вересня 2000 року в службовому кабінеті міністра внутрішніх справ України отримав наказ вбити журналіста Гонгадзе, спалити та закопати тіло, щоб його не змогли знайти, для чого залучив трьох підлеглих, яких не ставив до відома про отриманий наказ.
Пізніше Пукач намагався переконати суддів, що обмовив себе і насправді причиною смерті Гонгадзе стали необережні дії Поповича. Але суд цьому не повірив, у тому числі, беручи до уваги показання трьох його співучасників.
Суд вирішив, що Пукач не міг не знати, що його дії з ременем призведуть до удушення і смерті.
Одним із аргументів Пукача було, що він виконував накази Фере і Кравченка. Але, згідно з Конституцією, ніхто не зобов’язаний виконувати явно незаконні розпорядження чи накази. Тобто, отримавши вказівки побити Подольського і позбавити життя Гонадзе, Пукач усвідомлював, що це злочин.
На момент скерування справи Пукача до суду слідством не було встановлено замовного характеру вбивства Гонгадзе. Тому вбивство на замовлення не інкримінувалося. Натомість вважалося, що високопосадовець МВС діяв виключно із кар’єристських міркувань, розраховуючи здобути прихильність керівництва і підвищення по службі.
Начебто за побиття Подольського і проведення оперативних заходів щодо Гонгадзе 31 серпня 2000-го Пукача підвищили до начальника Головного управління кримінального пошуку МВС (раніше він був на посаді першого заступника). Після вбивства Гонгадзе Пукач очолив Департамент оперативної служби МВС і отримав спеціальне звання генерал-лейтенанта.
Доводи Пукача про законність стеження за Гонгадзе, який нібито працював на іноземну спецслужбу, суд відкинув і нагадав Пукачу про основні завадання міліції (поліції), що полягають у забезпеченні особистої безпеки громадян, запобіганні злочинам та їх припиненні, охороні громадського порядку і т.п. Захист інтересів держави від діяльності іноземних спецслужб здійснює Служба безпеки України, а не міліція (поліція).
Водночас у справі є показання співробітника СБУ, що у червні 2000-го на Гонгадзе завели оперативну справу, в рамках якої лише проводився контроль електронної пошти інтернет-видання «Українська правда». Інші оперативні заходи, в тому числі, візуальне спостереження СБУ не здійснювала. Доказів протиправної діяльності Гонгадзе не знайдено і оперативну справу закрито 15 серпня 2000-го.
Потерпілий Подольський оскаржував те, що апеляційний суд не допитав як свідків експрезидента України Леоніда Кучму, колишнього спікера парламенту Володимира Литвина, Петра Порошенка, який був народним депутатом на початку 2000-х, Віктор Шокіна, який будучи заступником генпрокурора відкрив кримінальну справу на Пукача та ін. Верховний суд зазначив, що це виходило за межі апеляційної скарги Подольського. Із клопотання потерпілого вбачалося, що можливі показання цих свідків стосувалися не Подольського, а епізоду по вбивству Гонгадзе. Апеляційний суд вважав, що з’ясування ролі Кучми та інших осіб виходить за межі цієї справи.
Верховний суд не розуміє, яким чином недопит згаданих свідків впливає на доведення вини самого Пукача.
Захист просив застосувати до дій Пукача строки давності.
За положеннями Кримінального кодексу 1960 року, строк давності для такого злочину — 10 років.
Але перебіг давності переривається, якщо особа вчинить новий злочин, за який передбачено покарання більше 2 років позбавлення років, у такому випадку строк давності відраховується заново.
30 липня 2003-го Пукач скоїв новий злочин — дав вказівку знищити всі документи, які можуть містити інформацію про стеження міліцією за Гонгадзе.
Тому з 30 липня 2003 року почався новий відлік строків давності за злочинами проти Подольського і Гонгадзе. У 2005-2009 роках Пукач значився у розшуку. Хоча, за результатами оперативно-розшукових заходів, Пукач весь цей залишався в Україні, бував у Маріуполі і Краматорську, Житомирській та Київській областях, а також на Західній Україні. 21 липня 2009-го був затриманий в селі Молочки Житомирської області.
Після затримання і під час судового розгляду Пукач неодноразово пояснював, що знав про кримінальну справу і розшук, але не бажав нести кримінальну відповідальність і свідомо її уникав.
Строк ухилення Пукача від слідства становив 4 роки 5 місяців і 15 днів.
Давність притягнення Пукача до відповідальності (15 років) закінчилася б у 2018 році. На момент засудження Пукача вироком першої інстанції у січні 2013-го строки притягнення до відповідальності не сплинули.
18
0
20
20
