У Солом’янському районному суді Києва кілька місяців тривали судові засідання щодо Тараса Тищенка, 42-річного жителя села Перемога, Броварського району Київської області. Односельчани кажуть, що під час окупації він видав росіянам учасників територіальної оборони, показав їх місця проживання.

Наприкінці серпня до суду з’явилося троє чоловіків-свідків. Сидячи на лавці, вони читали пам’ятки про права і обов’язки та перемовлялися, згадуючи страшні дні кінця березня, коли росіяни виводили їх на розстріл.  «Під забором прощався з жизнью. Другий раз у погребі. Вспоминав отченаш», — каже один. Другий підтакує, що і він молився.

Найбільше дісталося 55-річному Олегу, який був серед організаторів сільської тероборони. 

За трибуною він розповідає, що самооборона почала формуватися в перший день війни — 24 лютого. Село поділили на сектори. У своєму кутку відповідальним був Олег. У тероборону записувалися всі чоловіки і Тищенко теж. Наступного дня у селі робили коктейлі Молотова. Зброї не мали, лише дехто — мисливські рушниці. Чоловіки домовилися, що коли через село рухатиметься російська техніка, то її слід пропустити. Очікувалося, що окупантів біля річки обстріляють Збройні сили України. Сільська тероборона підключиться і кидатиме коктейлі Молотова, коли розбита колона поїде назад.

28 лютого в Перемогу із залпами градів зайшли росіяни. У центрі села в приміщенні «Нової пошти» ховалася група тероборонівців. Вони сподівалися, що росіяни пройдуть мимо. Але їх знайшли і убили вісьмох. У селі розповідають, що росіяни перевіряли всіх по одному: дивились телефон, а потім ставили на коліна і розстрілювали. Подробиці стали відомі від одного із учасників тероборони, який був там, але на ньому нібито закінчилися патрони і він зумів втекти.

Поза цим епізодом чужинці спочатку вели себе відносно тихо і 13-14 березня навіть дозволили виїхати цивільним під егідою «Червоного хреста». Та водночас обстрілювали колони машин, убивши 13-річного підлітка.

Евакуювалися не всі. Дехто залишався. А окупанти, невдоволені динамікою війни, з кожним днем вели себе агресивніше: ходили по будинках, цікавилися, скільки є чоловіків.

«Привів солдатів до мене додому»

27 березня близько 14-15 години вийти з хати попросили і Олега. У своєму дворі він побачив «до десятка кацапів». Непрохані гості запропонували «говорити на чистоту».

Він пригадує діалог:

— Ты кто?

— Як хто? Чєловєк, водітєль.

— А єслі я тебя щас посажу в погреб і кіну гранату. Нєт, лучше коктейль Молотова… Что Олежик, ты знаешь кто такой Фи́дель?

«Фі́дель — це моя сільська кличка, прізвисько від батька перейшло», — пояснює він.

— Ну давай рассказывай, как ты делал коктейли Молотова, как учил кидать по бензовозам…

Я стою, мовчу.

— Все, ты мне надоел.

Спускає мене в погріб і зверху автоматна очередь — мимо мене.

Сиджу. Шум, крики.

— Все! Выходи! У тебя жены больше нет. Ты даже с женой не попрощался.

(Пізніше виявиться, що то був блеф. Дружина господаря залишилась жива).

Олег з руками за спиною йшов за ворота і краєм ока бачив біля російських солдатів Тищенка. Потерпілого провели метрів 100 до рівчака, де стояли його сусіди із зав’язанами руками і очима. Пригадує слова окупанта: «Мы вас здесь положим и экскаватором прикопаем».

Людей вишикували уздовж паркану. Далі старший із військових оголосив: «Телевикторина продолжается! Внимание, вопрос. Кто что знает про Олега Фи́деля?».

І Тарас почав розповідати: «Да, я знаю Фі́деля. Ми стояли в центрі, в парку, в теробороні, і він нам казав, як буде йти колона, кидати коктейлі Молотова по бензовозу».

Подумки Олег вирішив: «Це все. Це розстріл».

А вголос відповів: «Дебіл, от що я скажу! Не було цього».

— Я тебе сейчас ногу прострелю. Скажешь все! — грубо відреагував солдат.

«Я псіханув і кажу: стріляй вже в голову!» — переповідав чоловік у суді.

Окупанти почали опитувати інших. Але, як пригадує, хлопці тільки говорили, що Олега взагалі знають, а про тероборону ні.

«Я цьому офіцеру кажу, що нічого не було. А ви на безоружних… Дітей оставите сиротами. Нажать на курок не важко. Розберіться», — цитував чоловік у судовому засіданні свою розмову з росіянами.

Військовий відповів: «Много говоріш!» і стрельнув чолокові під ноги.

«Невже, — кажу, — Якби у мене був грішок за душею, я б не виїхав в евакуацію». А він говорить: «У тебя хозяйство. Ты пожалел хозяйство…». 

Росіяни якось заспокоїлись, та чоловіка не відпустили. Йому також зв’язали руки, на очі натягнули спортивну шапку. Поряд ішов Тищенко. Олег не бачив, а тільки чув, як дорогою окупанти Тищенка питали, як його звуть. А той відповідав: «Іванович, Тарас Іванович». Окупанти поставили чоловіка біля паркану поруч із Тищенком, пригрозивши, що стрілятимуть, якщо тікатиме і відійшли. Імовірно, сподівалися, що чоловіки говоритимуть між собою. Однак Олег мовчав. А потім почув діалог окупантів: «Что с ним делать? — В расход его».

Чоловіка вивели на луг і солдат сказав зробити три кроки вперед. «Стоп! Мало. Пять шагов вперед! Стоять!». Він стояв і чекав хвилин 5 чи усі 20-ть у повній тиші. А потім російський військовий підійшов і сказав: «Тебе повезло. До утра доживешь». Чоловіка закрили в машині і пообіцяли, що вранці його забере ФСБ РФ. Наступного дня Олег почув розмову двох росіян: «Почему те расстреляны, а этот живой?». Окупанти заглянули і посадили до нього ще шістьох полонених сусідів. Чоловік просидів із товаришами в машині ще дві доби аж поки ворожі солдати не покинули село.

30 березня о 4 ранку окупанти постукали в кабіну авто: «Мы уходим через два часа. Через три часа стучите в двери — вам откроют.  — А хто відкриє? Всі бояться, вдома сидять». Тоді росіянин підійшов і сам відкрив: «Ладно, выйдете через три часа. Выйдете раньше — проблемы ваши». Окупанти двома колонами вийшли з села. О 7 ранку чоловіки були вільні. 

— Вже потім вияснилося, що він привів російських солдатів прямо до мене додому, — говорить свідок, дивлячись на Тищенка у залі суду. — Багато людей із тероборони евакуювалися. Якщо він дуже злякався, міг вказати не на тих, хто залишився, а на тих хто евакуювався.

— Та я ж не знав, — тихо відповів Тищенко.

— Тарас! Ти привів до мене! Але не буду, не буду! — свідок відмахується рукою і дає зрозуміти, що не бажає дискутувати з обвинуваченим.

«Один Тарас усе здав як на духу»

Наступний свідок — Олександр, працює охоронцем. Про Тищенка каже лаконічно: «В однім селі живем із ним. А так не друзья. Тільки знайомі…». 27 березня вони з сусідом Пономаренком стояли на ґанку і курили. Зайшли спочатку двоє русских і спитали, скільки чоловіків у хаті і пішли.

Через годину росіяни вернулися і попросили “мужиків” вийти. Селян вишикували під парканом, зв’язали руки, повели на болото і раз стрельнули. Олександр встиг помітити, що Тищенко стояв не зв’язаний. Далі по голосу почув, що ведуть Олега. Людей зігнали в кущі під паркан.

«Начинается телевикторина. Кто знает Олега Фи́деля», — озвучує свідок ту саму цитату окупанта. — Ну всі знають. Ким працює? Водієм. Що знаєте про тероборону? Нічого. Були вдома. І один Тарас почав розказувати, що Олег був у штабі, що він мав дзвонити усім, що треба робить із коктейлями [Молотова]… І він (Тарас — ред.) стояв не коло нас, а в стороні. Із людей за тероборону були всі і ніхто й слова не сказав. Один Тарас усе здав як на духу.

Та вже наступного дня, як пригадують жителі Перемоги, окупанти ходили по селу і питали: «Де наш Тарасік?», але не могли знайти.

Свідок каже, що Тищенко і сам раніше допомагав готувати коктейлі Молотова.

— Я не допомагав. Коктейлі я не робив, — пожвавлюється Тищенко

— А за конторою що ти робив?

— То вже ми ховались, ждали танки.

— У 12 годин дня? Від кого ти ховався?

— Тищенко! Ну це ж добре, що Ви робили [коктейлі], — втручається суддя.

— І до мене заходили, шукали… — тихо не погоджується Тищенко.

— Тарас, ти злякався. А ти думаєш я не злякався чи мої діти не злякались?! — реагує свідок Олександр.

— Я не розказував… Тільки оце як Олега… Но не на всіх людей.

— За те, що ти Олега здав, і нас повиводили. Із-за тебе! — констатує свідок.

«З переляку все сказав»

У селі Перемога Тищенко — не єдиний, хто відзначився співпрацею з окупантами. Ще на початку серпня Броварський райсуд ухвалив вирок щодо неодноразово судимого за корисливі і насильницькі злочини Анатолія Сіка, який не приховував дружби з росіянами і, зі спогадів односельчан, возсідав на ворожому танку «наче президент». Між сусідами Сік мав репутацію злодюжки, неприємної і небезпечної людини. За держзраду йому присудили 15 років в’язниці.

У Тищенка адвокат із Центру безоплатної правової допомоги Віталій Синяченко, який раніше представляв Сіка. Державний захисник каже, що попав в обидві справи за збігом обставин і з Перемогою ніяк не пов’язаний, хоча визнає, що проживає неподалік.

До російського вторгнення Тищенко жив непримітно і серед односельчан нічим не вирізнявся. Він несудимий, неодружений, дітей не має. У селі у нього брат і племінник.

Перед судом Тищенко показово скромний. Говорить неголосно, покірно і навіть догідливо, намагаючись хоч якось применшити свою вину.

Невисокий ростом, він часто бере участь у засіданні стоячи, ніби забуваючи, що можна сісти. Опускається на лавку тільки коли суддя словами чи жестами нагадує йому. Але наступного разу Тищенко знову слухає суд стоячи, поки не почує дозвіл сісти.

Чоловік підтверджує, що з початком війни вступив у тероборону — у сільському парку збиралася “молодьож” робити коктейлі Молотова.

Коли до села підійшли росіяни і чулися вибухи, Тищенко кілька днів жив у підвалі в сусіда Івана. Одного дня окупанти навідалися і до цього будинку. Чоловіків вивели на подвір’я, обшукували. Вони здались окупантам підозрілими, тому їх забрали з собою, посадили в БТР. Тищенко розповідає, що за якийсь час сусіда Івана висадили, відвели в бік і стрельнули, кажучи, що убили. Після цього нібито пригрозили вбити самого Тищенка. Солдат, за словами обвинуваченого, перезарядив автомат і спитав, чи був він у парку з теробороною. Тищенко сказав, що так. А на запитання, хто ще брав участь, назвав Олега. Окупанти захотіли, щоб він показав, де живе цей Олег, і Тищенко повів їх. 

Військові вивели Олега з будинку на вулицю і запитували місцевих, хто його знає. Люди підтвердили, що чоловік живе тут і працює в Києві «на машині», тобто водієм. Тищенко каже, що далі йому наказали йти і ще шукати інших, хто робив коктейлі Молотова, а він натомість нібито переховувався у погребі сусіда.

Наприкінці березня перед приходом українських військ Тищенко із села втік, не чекаючи самосуду. Правоохоронці затримали його 20 квітня.

— Ви сказали російським військовослужбовцям де живе свідок? А навіщо Ви сказали? — запитав прокурор Євген Завістовський.

— Зі мною був Іван, вони завели його, стрельнули і сказали мені, що його вбили. Я злякався і з переляку сказав, що покажу.

— А вони його (Івана — ред.) вбили? — уточнив прокурор.

— Не вбили. А я злякався, подумав, що вбили. Стрельнули, потім перезарядили і до мене підійшли.

— А кого ще виводили?

— Комара Олександра. Перед ним живе, там недалеко.

— На нього ви також вказали.

— Я цього, пробачте, не помню, конєшно. Навєрно… Я не вказав. В нього питали самі руські, чи він в територіальну оборону входив, він казав ні. А там ще був Андрій Пономаренко і він сказав: «Я входив», сам признався…

— Свідки вказували, що російські військовослужбовці запитували: «Кто знает Олега Фи́деля?». Хто перший відповів?

— Там молодьож стояла. Я їх не знаю, молодих хлопців.

— Тобто не ви?

— Не я.

— А чому свідки кажуть на вас? Можете пояснити?

— Я, вибачаюсь, я з ними прийшов і казав, що я знаю його. Але вони (свідки — ред.), навєрно, не чули. Бо при них не казав, що я знаю Олега Фі́деля.

— Ви вину визнаєте фактично?

— Да, я визнаю. Но я був переляканий і із-за того сказав, де живе Олег і показав… Просто сказав: зі мною був ще Олєг. І так Олєга предав і всьо. Показав, де живе.

— А чи могли ви вказати на інших осіб, яких не було на той час у селі, які виїхали, що вони були учасниками? — запитав суддя.

— Я не міг.

— Щоб врятувати життя тих, хто залишився?

— Не міг я такого робити.

— Чи розуміли, що, вказуючи на односельчан, ви наражаєте їх на небезпеку?

— Я розумів, тільки злякався того, що Івана стрельнули. Із-за того я сказав, що Олєг був зі мною в парку.

Судді зауважують, що із показань свідків вбачається, що мешканцям села погрожували, зав’язували руки й очі. Тищенко в цей час стояв не зв’язаний біля росіян. У нього запитують, чи можна вважати, що він добровільно погодився допомагати.

— Ні-ні, не добровільно.

— Чому нема даних і жоден свідок не вказав, що проти вас вчинялись протиправні дії? — запитав головуючий суддя Бурлака.

— (Тищенко робить паузу і зітхає — ред.) Пішли з росіянами, показав, де живе Олєг і всьо. Мене послали, щоб я шукав коктейлі Молотова і хто їх робив.

— Повідомляли, що інші мешканці села були учасниками територіальної оборони? Таких як Комар, Пономаренко, Тома, Мельник? 

— Я тільки говорив про Мельника… Про Комара Сашка і про Тому. Вроді би, да. Тоже ж з переляку сказав. Пробачте, не про Тому. Про Комара і Пономаренка. Що вони тоже були в територіальній [обороні], захищали Перемогу. Тільки про них двох казав. 

Цих сусідів-учасників тероборони Тищенко назвав окупантам ще по дорозі до дому Олега, коли ішов повз їхні будинки.

— Лише один ви чомусь допомагали. Чому інші мешканці цього не робили? — запитав суддя Бурлака.

— Бо вони не злякалися. Я не знаю. Івана стрельнули, то я з переляку їм сказав, що Олєг був…

— Та відносно всіх стріляли. Замотували очі, ставили на коліна, руки зв’язували. Вам же цього не робили?

— Стрельнули конєшно… не в мене. Ну не робили: не зав’язували очі, не ставили на коліна. Я це признаю. Не стріляли в мене. Но я так злякався, що пішов показати, де Олєг живе.

На цьому завершили допит. Судді поцікавились у прокурора, чи дійсно обвинувачений сприяв розкриттю злочину. 

Прокурор каже, що так, бо Тищенко брав участь у слідчому експерименті і не скористався правом відмовитися від дачі показань.

Водночас прокурор не заперечує, що в судовому засіданні свідчення Тищенка досить плутані: визнав вину, але не повідомив усіх правдивих обставин. 

«Щиро розкаюється, я вважаю, що розкаюється. Вину визнає, просто внаслідок, можливо, стресу, що піддався такому складному виду відповідальності… Можливо, трохи по-іншому бачить щире розкаяння, але все ж таки вину визнає», — говорив адвокат.

Прокурор і захисник були єдині у своїй позиції про 15 років тюремного покарання. Це мінімальний строк за державну зраду, скоєну в умовах воєнного стану.

Тільки сам Тищенко наважився говорити про м’якіше покарання, аніж передбачено законом.

— Товариш суддя, я прошу…

— Це колегія суддів, — поправив головуючий.

— Колегія суддів, я прошу зменшить [покарання], тому що в мене ще епілепсія. І я ще під страхом тої болєзні тоже злякався і все те робив. З переляку вобшем-то. Товариш суддя, будь ласка, зменшіть мені.

У нарадчу кімнату судді вперше вийшли у п‘ятницю 21 жовтня.

Але в понеділок очікуваного оголошення вироку не сталося. Суд повертався до судового розгляду.

Ця звістка викликала занепокоєння сторони захисту. Адвокат у розмові з «Судовим репортером» припустив, що судді засумнівалися  у щирості і правдивості показань Тищенка і може йтися про зміну обвинувачення чи повне дослідження доказів.

Причина повернення до розгляду справи виявилась більш прозаїчна. Головуючий повідомив, що через збій електропостачання не записалося аудіо та відео останнього судового засідання із допитом Тищенка та дебатами. А відсутність запису хоча б одного судового засідання є безумовною підставою для скасування вироку. 

Відтак обвинуваченому запропонували повторити свої показання.

За другим разом свідчення були послідовніші і Тищенко майже не старався якось применшити скоєне. Адвокат пояснив йому, що шансів на виправдання немає.

Чоловік переповів обставини, за яких видав росіянам представників сільської самооборони. А саме, що солдат відвів у бік його друга Івана і стрельнув, після чого сказав, що того вбито і запропонував Тарасу назвати учасників тероборони.

Обвинувачений пояснює, що проговорився з переляку і далі погодився вести окупантів додому до сусіда Олега.

«Я говорив, що він старший від мене (мається на увазі за віком — ред.), а вони подумали що наш старший… Що організатор я не казав», — пояснює Тищенко.

На його очах односельців закрили у погребі, а самого відпустили шукати ще тих, хто робив коктейлі Молотова. Тищенко зізнається, що здивувався і зрадів що не вбитий та пішов сховався в підвал до іншого сусіда. Але потім росіяни поцілили і в цей будинок, тому його мешканці, а з ними й Тищенко, покинули село.

Своєю чергою, прокурор сказав, що має новий обвинувальний акт. Обставини ті самі, але уточнюється кваліфікаційна ознака дій Тищенка — замість підривної діяльності проти України йому інкримінується перехід на бік ворога у період збройного конфлікту.

Суд виділив Тищенку два дні на ознайомлення з новим обвинуваченням.

— Правильно суд розуміє, що у Вас вбачали особу, яка буде допомагати? Тобто Ви свідомо фактично пішли на співучасть з військами Російської Федерації? — уточнив суддя.

— З переляку перейшов на їхню сторону. Боявся, щоб мене не вбили, — відповів Тищенко.

— Вас так залякували, що ні разу в Вас не стрельнули. Відносно всіх свідків стріляли, погрожували, ув’язнювали. Вас ув’язнювали? 

— Та так тримали. Накривали, потім знімали… — плутано говорить обвинувачений.

— Чому, як казали свідки, звертались до Вас: «Тарасик»?

— Не знаю… Бо я маленький ростом.

— А може це також вказує, що ви співпрацювали.

— Та ні, то вони так від себе вже…

Надвечір 2 листопада відбулися короткі судові дебати. Прокурор повторив свою вимогу про 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Адвокат минулого разу не заперечував проти 15 років тюрми як мінімально можливого строку за воєнну зраду. Та цього разу він наважився просити для Тищенка більш м’яке покарання, ніж передбачене законом, — 10 років позбавлення волі.

«Прошу якось зменшити покарання. Я буду якось відроблять. Якщо можна, будуть відроблять фізично. І, зважаючи, що хронічна болєзнь у мене…», — звертався Тищенко до суду в останньому слові.

3 листопада на оголошення вироку Тищенка вже не доставляли, а включили по відеозв‘язку з СІЗО.

Головуючий суддя оголосив резолютивну частину вироку: 15 років ув‘язнення. У Тищенка конфіскують усе майно, за винятком житла. Повний текст рішення того ж дня обіцяють обвинуваченому надіслати поштою.

Оскільки Тищенка звинуватили в державній зраді, то потерпілих у справі немає. Олег, попри пережите, є всього лиш свідком. Російських військовослужбовців, які вели його та інших жителів села на розстріл, не ідентифікували і, відповідно, підозр їм не пред’являлось. 

---

Ірина Салій, «Судовий репортер»