Авторка цієї історії — 53-річна жителька Маріуполя. Жінка з сім’єю два місяці прожила в місті, яке росіяни стирають із лиця землі.
У кінці квітня сім’я виїхала з Маріуполя в одне із сіл на Донеччині. Їхнє нове місце проживання є відносно безпечнішим, тут є зв’язок, доступ до їжі та води. Героїня цієї історії дозволила нам опублікувати її розповідь. Усі фотографії, якими ілюструється текст, зроблені самою авторкою на мобільний телефон.
***
Війна. Не чекали, не вірили що в XXI столітті може статися… Але війна почалася. А наступного дня був мій день народження і хотілось у подарунок — мир. Так хотілося прокинутися, а довкола тиша і пташки співають, а те, що було вчора, страшний сон…
Вода. Воду відключили вслід за світлом, 28 лютого. Потім газ, опалення і зв’язок. Був запас води, але все коли-небудь закінчується. Збирали дощову. Її також пили. Пили поки була чиста. Потім, коли війна прийшла в наш двір, дощова вода стала чорна від попелу пожеж. Економили. Пили потроху, хоч мені, водохлебу, хотілося випити відро. А треба було ще готувати хоч якусь їжу… Уже пізніше, коли стало трохи тихіше, ходили пішки за декілька кілометрів з баклажками до колодязя чи до джерела. Вистоювали черги за такою дорогоцінною водою…
Прильоти. Коли прилетів снаряд перший раз у двір нашого дому, ми були з сім’єю на кухні. Збирались снідати. З чоловіком застигли біля вікна, з шумом щось пролетіло. Спалах. Затремтіли шибки, спалахнуло, бабахнуло. А ми як скам’янілі стояли біля віка. Із зцепеніння вивела дочка, закричала, щоб бігли в коридор. Прилетіло ще… і ще… У наступні прильоти бігли в коридор, де вже лежали теплі покривала… Стало страшно ночами спати в ліжку. Переселились в коридор…
Їжа і мародерство. Магазини закрили коли відключили елеткрику. Їстівних запасів зробити не встиг ніхто. Почали розкривати магазини, згрібати з полиць їстівне.
Потім брали з уже розбитих снарядами складів і магазинів. І не смійте нас засуджувати! Ця їжа допомогла нам вижити. Все одно, пізніше всі магазини були розбиті або спалені війною.
Підвал. Бомбосховищ у місті майже немає. Пристосували під них у районі кілька підвалів. Але вони від дому далеко. Поки посадиш тварин у переноску, схопиш “тривожну валізку”, можна просто не добігти. Тому вирішили, якщо що будемо використовувати підвал під своїм будинком. ЯКЩО ЩО скоро прийшло. Всі, хто не встиг або не зміг поїхати, переїхали в підвал. Підвал у нас більш-менш хороший. Розділений на окремі “кімнати”, які й зайняли через одну. Кімната — “санвузол” з відром-унітазом та мискою-умивальником (в основному у кого малюки). І так уздовж всього підвалу нашого 8-під’їзного будинку. На земляній підлозі — паласи, ковдри, подушки. Одягнені тепло, у верхньому одязі, зверху ковдри, які були в квартирі. Лягаєш, а тобі холодно. Зігрівалися тільки, коли тісно притискалися один до одного. Вдень вискакували, в коротке затишшя, готували і назад, у підвал. Їли при свічках. Поїли, лягли…. Вечорами в одну з кімнат приводили дітей, висипали коробку іграшок. Пару годин з “дитсадка” лунали дитячі голоси, сміх…
Літаки. Я досі не розумію, як можна було залишити наше місто, де льоту через море ворожому літаку хвилин 10, без ППО?! Якби не літаки, то руйнувань таких не було б і швидше за все Маріуполь просто б ще не взяли…
Перший літак пролетів, збивши на нашій крайній вулиці майже всі металеві електроопори. Наступний у ніч із 9 на 10 березня вже у сусідньому дворі скинув бомбу. Гримнуло! Задзвеніли шибки. Вранці побачили — лоджія залишилася без скла.
Вдень літак прилетів ще. Скинув у іншому дворі. Бахнуло, шибки у вікні, в кімнаті сина, розлетілися на дрібні шматочки. Пізніше знайшли металевий уламок, який розбивши вікно, пробивши наскрізь шафу, розбивши скло у дверях, впав у коридорі, де сиділа моя сім’я. Швидко зібралися, закинули котів у переноски, пішли на сусідню вулицю до моєї мами. Бігли… А поруч, горіли будинки… Десь стріляли, щось рвалося… Страх сковував…
У мами, розмістившись у коридорі, “спокійно” прожили добу. У ніч проти 12 березня прилетів літак. Перший раз о 23 годині. Скинув. Загорілися під будинком машини. Задзвеніли розбиті шибки… Вдруге о 4 ранку. Прилетів. Скинув. Дивом не потрапило до будинку. Вилетіло вікно разом із рамою. Розлетілися в тріски міжкімнатні двері! Зі стукотом відчинилися вхідні двері (вирвало металеву клямку). Троє наших хвостів вискочили кудись у темряву! А в під’їзді вже лунали крики й тупіт переляканих сусідів. Хтось ліз у підвал, хтось сідав у вцілілі авто та їхав…
Ми, схопивши одного заціпенілого кота, спустилися вниз і, дочекавшись світанку, вже з мамою рушили назад, до нашого будинку. Біля будинку побачили жахливу картину: палав сусідній дім, навпроти дев’ятиповерхівки, залишилася одна стіна… У квартирі вилетіла рама в кухонному вікні. А на вулиці мороз. Почалося наше підвальне життя. Застелили підвальну підлогу ковдрами. Зверху ще по 2-3 ковдри, у верхньому одязі.
Добами лежали. У затишшя виходили, щоб приготувати хоч якусь їжу на багатті. Поїли-лягли. Намагалися хоч трохи заснути. Не виходило. Прислухалися, здригаючись від будь-якого шуму. Найстрашніший шум — гул наближення літака. Підвал гарне укриття від уламків. Але якщо літак скине свій страшний вантаж на будинок, підвал стане могилою…
У підвалі ми прожили 10 днів. У дворах стало тихіше, в квартирах потепліло до +7 , люди потроху стали переселятися в квартири.
Мама. Мамину квартиру в старому домі продали в січні. У кінці цього ж місяця перевезли її в куплену, зі свіжим ремонтом квартиру. Переживала вона дуже від розставання зі старим домом, з сусідами, де прожила майже 50 років. Тільки заспокоїлась, стала обживатися в новому домі, а тут — війна! Мама народилась у 1939. У 1943 призвали її батька, мого діда. Мамочка пам’ятає, як вона, маленька, бігла боса майже до краю села за татусем, який ішов воювати. Як він, обернувшись , схопив її на руки, пригорнув до себе і пообіцяв вернутися. Не вернувся… Як чекали, як пережили воєнні роки, як ростила їх мама одна… Після того прильоту літака, мама зціпеніла, сиділа в підвалі на дитячому стільчику, не їла, майже не пила. Весь час повторюючи, що скоріше піти би, щоб не бачити більше цього жаху. Довелось за кілька днів підняти її в квартиру і покласти на диван. Тільки через пару днів змусили пити, а потім і їсти.
Ті, що пішли… У місті не працюють похоронні служби. А люди відходять. Першою пішла сусідка, тьотя Валя. Народилась в 40-му, почалась війна, батьки загинули при бомбардуванні.
Принесли її маленьку в дитячий будинок. Знайшли в п’ятницю і прізвище дали — Пятніцина…
Виросла в дитбудинку, полюбила такого ж сироту, народився у них малюк, але трапилося нещастя: попали під машину її хлопці. Так і жила одна, бідолаха. Серце не витримало… Помер ще один сусід, молодий чоловік, бабуся, потім ще сусід… Той отруївся. Не дивно. Підвал. Антисанітарія…
Мій брат… Його вбило на вулиці російським снарядом. Заходила до нього на почату березня. Поговорили. Обнялись. Останній раз… 30 березня обірвали життя.
Убитих, померлих від загостренння хвороб (адже ліків також нема), багато. Дуже багато. У кращому випадку родичі або сусіди, загорнувши в покривала, закопають просто під домом…
Такі кладовища ростуть у дворах будинків, лікарень і дитсадків. Навіть хрест із прізвищем і датою смерті.
У гіршому випадку — лежать бідолахи, загорнуті в покривала, просто на узбіччі доріг. «Гражданское население при спецоперации , не пострадает!?».
Мої коти. Їх у нас четверо. В той страшний ранок, від страшного гуркоту російської авіабомби, троє втекли в темряву, в незнайомому маминому домі. Кожен день плакала, не знала що думати. Чи живі? Чекали затишшя, щоб піти до будинку (чи руїн) шукати. Тільки майже 2 тижні по тому вдалося пройти. Ходили ближніми дворами, заходили в під’їзди, в підвали сусідніх згорілих будинків. Кликали… Під час чергових відвідин вирішили прибрати скло і хоч трохи закрити розбиті віна. Я, виносячи чергову коробку скла, дорогою розпитувала сусідів, які вийшли з підвалу, чи не живуть у підвалі котики. У відповідь почула, що є чорно-білий і якась ляклива кішка. Хлопець поліз у підвал — шукати, а я вже кликала Філю і Мусю. Через секунду мені просто в руки вистрибнула із підвалу брудна, худюща, моя улюблена Муська, слідом за нею виліз хлопець, тримаючи на руках Фільку, який рвався на мій голос. Схопила обох, притискаючи і ревучи на весь голос, поскакала в квартиру. Худих, зневоднених, брудних, але таких рідних принесли додому. Перший день вони тільки пили воду. Потім хапали вівсянку, не даючи додати в неї кошачу консерву… Ще через 5 днів знайшлась і Нюшенька. Маленька, видно, встигла пожити на вулиці, потім її знайшла жінка із сусіднього дому, яка підгодовувала з десяток, звідкись прибулих котиків. Нюша хрипло нявчала, видно, застудилася. Нічого, все минеться! Головне сім’я вся жива!
“Освобождение”. Прийшли “освободители”… Звільнили наше квітуче, мирне місто від миру, від магазинів, від підприємств, жителів звільнили від жител… Найголовніше багатьох звільнили від життя. Маріуполь “освобождён” повністю! Говорять нам на постах…
Кожен раз хочеться вигукнути: «Від кого звільнений ?! Ви, іроди, з промитими мізками? Хто вас просив звільняти???».
Ставлення до “звільнених” жителів. Стояли біля колодязя в черзі. Під’їхали чеченці. Вигрузили штук 30 баклажок. Без черги підійшли до колодязя. Хтось ввічливо попросив пропустити хоча б людину, яка почала набирати воду, на що почули: «Сейчас пущу очередь, будет тебе очередь!». Ми сім’єю йшли вулицею, зупинив “доброволец Донбасса”, пристав до чоловіка: «Чего лыбишься, старый? Сейчас отрехтую улыбку». Потім до мене: «Сука, подстилка старая, открывай сумку, показывай что несёшь!». Подивився, що в сумці, заглянув у гаманець: «Не ссы, это не деньги, которые отжимают, если б зелень… У меня, на карман хорошие бабки капают…». Рюкзак дочки також оглянув.
Воду якось привезли. Люди питають, вода питна? Сказали “напівпитна”… Вода була жовта і мутна. Набрали з якоїсь калюжі… Тварі!
Підійшов до будинку один “освободитель”. Біля дому жінки готують на вогнищі. Брудні, в кіптяві. Каже чоловікові, який сидить на лавці: «Какие у вас бабы страшные». Той, правда, огризнувся: «Ваших би загнати в підвал, потримати без води та їжі, які би стали?».
Відкрили Центр гуманітарної допомоги біля колишнього оптового магазину МЕТРО. Ворота до магазину відкривали об 11. Із самого ранку під воротами величезна черга. Всі стараються підійти ближче, щоб, коли відкриють, скоріше добігти, щоб бути на початку черги до торгівців товарами, машин чи гуманітарних пайків. От відкриваються ворота. Біля воріт військовий з автоматом. Якщо юрба пре с напором, вистріл у повітря. Люди зупиняються. Знову бігти! Вистріл! На мить зупинка, знову напирають….Голодні люди і ставлення як до стада.
Гуманітарка. Пайки передбачені раз у місяць. На сім’ю з трьох людей (з пропискою за одною адресою) видавали три 400 г пакети макаронів, 2 пакети рису, 2 пакети гречки або пшеничної, 2 пачки цукру, 2 пшона, 1 кг муки, 2 рибних консерви, 2 тушонки (типу яловича, зроблена з селезінки та вимені, фарш із рослинним жирком), 2 банки згущівки без молока (в складі сироватка, пальмова олія і цукор), баклажка 5 літрів води. І коробка риломильного (пачка порошку, мило,шампунь, зубна паста, гігієнічні пакети й одноразові станки для гоління). При отриманні, буханка хліба в руки. Дітям до 14 років інший пайок, де більше згущівки і є памперси. Інше можна купити, вистоявши величезну чергу до машин з різними товарами…
По місту повно спекулянтів, які продають товари з гуманітарки, цигарки з машин по 50 грн, які продають по 150. Продавали і продукти з ближніх сіл: яйця 100 грн 10 шт. , чверть курки 230 грн, половинка капусти 60 грн, пучок цибулі 50 грн!!! Жах! Звідки в людей такі гроші?!
Пару разів у двір приїжджали волонтери із Донецька. Раздавали в кого дітки, памперси. Привозили хліб, воду і паштети. Підходили. Брали, такий ароматний, ще теплий хліб! Нюхали, скучивши… Хліба не бачили півтора місяці. А нас знімли на відео… Відходили. Плакали, що все життя працювали, а тепер радіємо подачкам від ворогів. А що робити, нам треба вижити.
Зв’язок. Його не стало давно. Спочатку зник інтернет,потім водафон, дуже рідко можна було зловити Київстар. Дзвонити не виходило, але хоч повідомлення… Потім зник і він. Ех, зараз би Київстар! Пів міста би знайшла знайомих! Адже стільки розгубили друзів та рідних… Приходиш у затишшя до будинку друзів чи родичів, а дім зруйнований чи згорів… Де шукати? Чи живі? Серце на шматки!
Якось наважились пройтися містом. Маршрут від Купріна через 17-й мікрорайон, бульвар Шевченка, Новоселівка, Кіровський, пр.Металургів, Євпаторійська, Куїнджі, Драмтеатр, Варганова, пр,Миру, пр.Будівельників…
Стільки вигорілих чорних коробок-домів, руїни, старого міста нема! Вулиця Куїнджі в руїнах. Драмтеатру нема! Проспект Миру… можна сказати його теж нема…
Нічого немає, міста — немає! Тротуари й дороги всипані нерозірваними снарядами, мінами, гранатами.
Стоїть пошкоджена техніка і ТРУПИ… всюди трупи мирних маріупольців….
Жах, просто жах. Всю дорогу ревіла….
Черги. У багатогодинних чергах за продуктами розмовляли. Запитували хто звідки, що робиться в тому районі.
— Я з бульвару Хмельницького. Ввечері лягли с мамою спати. Вночі проснувся від гуркоту й диму… Мама лежала не рухаючись… Схопив документи, з сусідкою та її сином винесли маму. Вранці поховали біля дому. Тепер ми з сусідами один в одного залишились. Дім вигорів весь…
— Я зі Слобідки. Вночі ледве вибралися з палаючого будинку. Наш старий будиночок вистояв у Велику вітчизняну… Вчора не вистояв… Російські “куляли” в кожний будинок, вважаючи що в кожному будинку сидять ВСУшники. Поки загориться… Так спалили всю Слобідку. Гавані також немає. Той район теж спалили. Від залізничного вокзалу один годинник зостався…
— З підвалу прийшла в квартиру. Там росіяни. Втікала ввечері в тапках. Хотіла взути синові черевики, щоб на теплу шкарпетку. Черевики вже взули. Слізно просила, показуючи паспорт (бабусі за 80). Нічого не віддали, вигнавши з квартири.
— Із селища Моряків. Снаряд прилетів прямо до будинку. Жили у підвалі майже без води та із залишками продуктів. У будинку лежав сніг. Я вся сива стала (молода жінка). Чудом вибралися в машині, що дивом збереглася. Свекра вбило просто в квартирі.
— 13 мікрорайон. Прилетіло до нас на 9-й поверх. Свекруху вбило на місці. Ми ледве вибралися…
— Були у підвалі драмтеатру. Вийшли надвір. Чоловік під стіною готував їсти з іншими людьми, коли скинули бомбу. Хто готував їсти і хто перебував у підвалі — загинули. Вибралися тільки ті, хто був у залах театру. (Називається цифра 800 загиблих).
Таких історій дуже, дуже багато!!! Із них можна скласти цілу книгу. Книгу про зламані долі…
Виїхали. Виїхали ми недалеко. Далеко не вийде. У нас батьки за 80. Нас 9 людей і тварини (6 котиків на 2 сім’ї) — в один легковик ніяк не влізти. Виїжджали за 2 рази… Приїхали до нашої оселі. Тут є світло, вода, працюють магазини, щоправда з російськими товарами, є ринок із продуктами від місцевих селян.
Яке щастя через майже 2 місяці прийняти гарячий душ, випрати одяг і надіти на себе чисту білизну! Приготувати їжу на печі. Купити хліб без черги…
Пізно ввечері, коли потемніло, вийшла до моря. Ревіла в голос. Треба було викричати біль, що накопичився, за розстріляне місто, за брата, якого більше немає, за тих, які залишилися лежати у дворах…
Фільтрація. Офіційними дорогами через блокпости з окупантами не проїхати! По рідній землі проїхати, приїхати в сільський наш будинок, у міські квартири, де прописані, по місту, в якому народилися, — потрібні перепустки!!!! Отримати перепустку можна, вистоявши чергу (ми в черзі 7625!), пройшовши принизливу фільтрацію, де роздягають до трусів, оглядаючи тіло на наявність татуювань (а раптом служивий і не дай бог азовець), опитують про наявність знайомств з азовцями… Ну і фото з відбитками пальчиків… Сімейну пару окремо, раптом відповіді збігатися не будуть…
Життя у селі не спокійне. Азовсталь обстрілюють без зупинок. Обстрілюють з моря кораблями, з літаків бомбами. По морю звук гучний. Будинок наш трясе як при землетрусі…
Думала зніматиму світанки. Не можу. Наводиш камеру на схід, а там чорніє мікрорайон Східний, димить від нескінченних пожеж Азовсталь… Вийти на лимани, пташок зняти, не можу! По дорозі, що проходить поруч, снують машини з буквою Z… Їздять як господарі по моїй землі…
22
0
20
20
