Від початку травня у Вінниці тривають суди над взятими в полон на Миколаївщині бійцями так званої «Донецької народної республіки».
Жителі Макіївки Донецької області та Луганська, віком від 18-ти до 54-х років, разом із російською армією вирушили воювати проти України.
Солдати незаконно перетнули державний кордон. Спочатку їх відвезли до Херсонської області. А після – у село Білозерка на Миколаївщині. Там вони виконували бойові завдання з охорони та оборони стратегічно важливих перехресть доріг та військової техніки рф, яка рухалась по ним. Розміщувались окупанти в місцевій школі.
Вони були узяті в полон 13 та 14 березня спільними силами представників тероборони та військовослужбовців Збройних сил України поблизу села Білозірка та у подальшому передані СБУ.
Після затримання в інтерв’ю хлопці заявили, що були мобілізовані проти своєї волі.
Полонений Олексій Трусов і його друг Микита Баєнко розповіли, що товаришували з Михайлом Свиридовим та ще одним хлопцем – Андрієм Хлєбніковим. Такою групою вони трималися й в Україні в селі Білозерка Миколаївської області, і були разом затримані. Хлопці нібито не цікавилися політикою, не були на референдумі за «ДНР» і ніколи не стріляли зі зброї.
Проте їхні соцмережі вказують на інше. Так, наприклад, Олексій Трусов і Микита Баєнко підписані на групи терористичної «ДНР» та «Новороссии». Баєнко має «георгіївську» стрічку на одязі і фото на фоні лозунгів терористів. Баєнко і Трусов тривалий час були хардболістами в клубі «Легіон».
Трусов запевнив, що майже 8 років уникав мобілізації, бо не хотів воювати. Але 24 лютого його другу – Микиті Баєнку – зателефонували з інституту та попросили з’явитися у військкомат як студенту, сказали, що це «лише для параду». Він поцікавився, чи можна взяти з собою друга. У результаті 24 лютого їх із Трусовим мобілізували.
Вінницький міський суд Вінницької області 11 травня засудив за державну зраду гранатометника невизнаної «ДНР» Трусова.
Під час судового засідання 28-річний Трусов свою вину визнав, проте не розкаявся. 10 травня він відмовився від права останнього слова.
«Мені немає що сказати», – висловився українською обвинувачений.
Загалом уже четверо бійців невизнаної «ДНР» засуджені Вінницьким міським судом.
Усім призначили по 15 років в’язниці.
Прокурорам вдалося довести, що обвинувачені, достовірно знаючи про факт збройної агресії рф проти України та воєнний стан, добровільно звернулися до військкомату «ДНР» і вирушили на війну з Україною.
На досудовому розслідуванні «днрівці» зізналися, що «їхали на куражі вбивати укрів», але їхні плани зіпсували ЗСУ.
Суддя 11 травня оголосив вирок Олексію Трусову – 15 років позбавлення волі. А вже за кілька годин у цьому ж суді допитували свідків – тих самих затриманих солдатів – у справі за обвинуваченням бійця «ДНР» Андрія Хлєбнікова.
“Нас погнали в військкомат”
Усі свідки, будучи паралельно обвинуваченими, намагалися відповідати однаковими фразами про примусову мобілізацію й уникали називати армію, в якій служили.
Першим допитували 54-річного Едуарда Лигу – мобілізованого до армії рф у складі так званої «ДНР» в Макіївці, якого теж затримали в середині березня. Він служив в українській армії з 1992 по 1995 рік. Був командиром взводу.
Лига каже, що познайомився з Хлєбніковим в одній камері СІЗО. До цього його, нібито, не знав і не зустрічав. Хоча вони обидва охороняли дорогу в Білозерці на Миколаївщині.
«Почався обстріл. Через кілька хвилин я почув за спиною БТР. На ньому сиділи військові української армії. Я здався», – сказав він.
– У складі якої армії були ви? – запитав прокурор.
– Я не знаю. Призвали – без опізнавальних знаків. Українську армію я впізнав по жовтим пов’язкам.
– А у вас пов’язки були?
– Ну, в нас була біла стрічка.
– А форма яка була? Як українська?
– Не знаю. У нас в «ДНР» все военные ходили в такой форме.
– Ви можете ідентифікувати цю форму? Як приналежність до військ якої країни?
– Пятнистая. А форма… Не знаю.
Далі прокурор розпитував про бойові задачі в Миколаївській області, в свідок уникав назвати армію, чию військову техніку їм треба було пропускати.
– Яку саме техніку вам треба було пропускати?
– Ну, яка їхала.
– І українську?
– За українську нічого не казали.
Едуард Лига додав, що у них разом з іншими затриманими були автомати і чотири магазини набоїв до них. Крім того, Трусову видали ще гранатомет.
Від запитання, чи може він розрізняти українську та російську військову форму, чоловік теж ухилився.
– Ви зараз кажете, що не знаєте, в якій формі були, проте українську чітко розрізнили.
– Ну, потому что я увидел БТР, крикнули: «На землю!», я и сдался.
– То як ви зрозуміли, що це українська армія?
– Я ж казав, бо в нас були білі стрічки, а в тих – ні.
– У вас – це в кого? – втрутився суддя.
– Ну, в Херсонській області нам дали ці стрічки и сказали, чтоб было видно, что мы свои.
– До Херсонської області вас привезли як кого і для чого? – поцікавився суддя
– Не знаю.
– Вас привезли у заповідник на екскурсію, щоб ви на страусів подивилися? Чи вас привезли на війну як воїна російської федерації? – роздратовано запитав суддя.
– Нас привезли на учения. А когда приехали в Херсонскую область, получилось вот так.
Чоловік каже, що був мобілізований примусово. Нібито, зачинили у військкоматі, куди він прийшов добровільно, і не випускали, а потім відвезли до Херсонської області. А піти з місця несення служби в Миколаївській області не зміг, бо не знав куди йти.
Наступного допитували 26-річного Михайла Свиридова – теж мобілізованого в Макіївці до складу «ДНР» в окупаційній армії як помічника гранатометника – тобто Трусова. Михайло мав кілька паспортів – України, рф і третій від так званої «ДНР».
Свиридов також постійно ухилявся від відповіді на запитання, у складі якої армії вони прибули до Миколаївської області.
– Нам не сказали, какие мы силы. Был 127 полк, 4 батальон в Донецке.
– Українських Збройних сил?
– Я не знаю.
З Хлєбніковим вони познайомилися 27 лютого у Донецьку. І разом з ним жили у палатці в Херсонській області.
– Два раза в день нас строили командиры.
– Командири чого?
– Батальона.
– В складі чого?
– Ну, не знаю… «ДНР».
– В якій формі ви були?
– Не знаю, вона була без опізнавальних знаків.
Коли прокурор нагадав про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих свідчень, хлопець став детальніше розказувати, як їх везли до села Білозірка Миколаївської області.
– Нас разместили в школе. Переночевали и нас командиры повели на перекресток. Нам сказали окапываться. И смотреть периметр. Когда идет колонна техники, мы должны были развернуться спиной и прикрывать.
– Техніка якої країни?
– Рф.
Він був з Хлєбніковим в одному окопі. На запитання, хто їм видав зброю і до яких сил належав їхній батальон, проти кого воював – він відповів, що не знає.
– А хто вас взяв в полон?
– ЗСУ.
– Як кого? Чого?
– Нас взяли в плен, потому что по нам начали стрелять. Мы попадали в окоп, подняли руки и сдались.
Михайло також запевняє, що його мобілізували проти волі.
– Зателефонували з роботи, сказали, треба йти. Потім телефонував директор, сказав, будуть наслідки. Я прийшов. Двері зачинили. Сказали, їдемо на навчання. За пределы «ДНР» не выедем.
А потім хлопці, начебто, не могли піти з дороги в Миколаївській області, бо їх не пускали.
– Ви стояли на дорозі. Рили окопи. Ось на дорозі розвернулися і пішли, – припустив адвокат Хлєбнікова.
– А поле сплошное было, мы не знали куда идти. Когда выехал БТР, мы даже не знали, что это ЗСУ. Мы не знали, куда идти.
– Чому ви просто не пішли кудись. Йти по полю кудись, щоб не нести службу в «ДНР»? – запитав захисник.
– Почему мы не пошли в сторону?
– Так, чому не почали пошуки ЗСУ, щоб здатися в полон?
– А мы не знали, в какой они стороне. А когда начали стрелять, уже поняли, что то ЗСУ.
– А ви брали участь у бойових діях із застосуванням зброї?
– Ні. І Хлєбніков теж.
Прокурор поцікавився, скільки було росіян серед них. За словами Свиридова, лише один – командир Колима.
– Хто вам заважав? Ви кажете, вас заставляли. Якщо там був лише один росіянин, хто вас заставляв всіх воювати проти українців? Один росіянин? Логіку не можу зрозуміти, – майже криком запитував прокурор.
– Там были стрелки, которые подчинялись ему. Человек 100. Мобилизованных было больше.
– Хто вас заставляв? Вам хтось погрожував зброєю?
– Нет.
– Чого не виконали громадський обов’язок і не вступили в бій з ворогом?
Мовчання.
– Чи ви були на стороні ворога?
– Нет. Мы даже не знали, что нас на войну везут.
– Ви повістку отримували? Про кримінальну відповідальність попереджались?
– Ні. Тільки усно.
– Тобто, ви в так званій «ДНР» ідентифікували, що живете в країні терору і страху, я так розумію. Що ви по одному дзвінку пішли мобілізувалися і пішли воювати. І один дзвінок – це такий примус?
– Они не говорили, что мы едем на войну. Нам сказали, что мы едем на учения.
– Ви для себе розуміли, ви в Україну їдете на навчання? Хто вас міг мобілізувати? Хто? – емоційно запитав прокурор.
– Нас погнали в военкомат.
У допит втрутився суддя, який вже не міг стримуватись.
– Ви сказали, що вас погнали в воєнкомат. На дверях яка вивіска? Що написано?
– Не читал.
– А якийсь дядько давав вам там якийсь документ, яка мітка була?
– Эээ.. Ну, мы зашли в военкомат. Нам дали лист А4, на нем было написано «лист военного билета». Выйти из военкомата уже нельзя было. Один пытался, его избили.
– А хто? – запитав прокурор.
– Ну, люди в формі.
Під час допиту Михайло пригадав, що мобілізацію оголосив глава так званої «ДНР» Пушилін.
– Ви знали, що Пушилін об’явив мобілізацію, вас там повозили, покатали, ви почали розуміти, що перебуваєте на території Херсонської області. Не «ДНР». То чому вас могли навчати на території, яка належать до України? – запитав суддя.
– Да не, нас просто обманули, и повезли на войну.
– А коли ви це зрозуміли?
– В Херсонській області.
– В полон вас де взяли?
– В Миколаївській області.
– Так, коли вже поняли, що вас обманули ще на території Херсонської області, чому лише попалися на Миколаївській області, шукали пригоди на свою голову?
– Не было возможности..
Прокурор запитав, чи розуміли вони, що на територію України вторгається інша держава.
– Мабуть, так.
– Чому не перешкоджали вторгненню?
– Страшно було. Я не думал об этом.
– А зараз не страшно? – запитав суддя.
– Страшно.
– А за тих дітей, які гинуть під обстрілами, вам не страшно, вояка? – розсердився суддя.
Свиридов промовчав.
Наступним допитували 26-річного Микиту Баєнка – теж мобілізованого в невизнаній «ДНР». Він аналогічно уникав розповідати про те, в складі якої армії прибув і хто видавав зброю.
– А хто вам надавав владні повноваження з приводу зупинки автомобілів?
– Наш ротний.
– До яких збройних сил він належав?
– Не знаю.
– А які сили ви представляли?
– Не знаю. Наверное, «ДНР».
Наступним допитали Трусова. Він розповів те ж саме, що і його товариші, й не бажав говорити, до яких збройних сил вступив. З Хлєбніковим познайомився у Донецьку перед відправкою на війну.
– Ви не знаєте, до складу яких збройних сил входили. То може у вас банда озброєна була? Чи ви були в складі збройних сил якоїсь держави? – поцікавився прокурор.
– Не знаю.
– Як хто ви були з Хлєбніковим? Вам видали зброю. Як кому?
– Не знаю. Нам форму видавали у Донецьку.
– Яка саме форма?
– Мммммм… Военная.
– Якого зразка?
– Мммм.. Не разбираюсь.
Він каже, що не знав, навіщо їх поставили на дорозі в Білозерці. А окоп вони зробили нібито, щоб спати там.
– Просто спати в окопі зі зброєю? Вас поставили на перехрестя, щоб ви там спали? – уточнив прокурор, майже сміючись.
– Ну, получается, что да.
– А в Макіївці вам погано спалося? Клімат поганий?! – сердито запитав суддя.
Вирок Хлєбнікову оголосять наступного тижня. Наразі у суді залишається ще три справи щодо інших затриманих на Миколаївщині солдатів окупаційної армії – Михайла Свиридова, друга Трусова – Микити Баєнка і наймолодшого – 18-річного Геннадія Іванченка.
Юлія Химерик, «Судовий репортер»
Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net – Fondation Hirondelle.
20
0
20
20
