Шевченківський районний суд Києва практично у авральному режимі слухає справи солдатів військових формувань «Донецької народної республіки» у складі окупаційної армії Російської Федерації.
«Судовий репортер» розповідає про суд над трьома полоненими в селі Момотове на Харківщині, яке звільнили від окупантів наприкінці квітня.
Державна зрада, участь у терористичній організації та у непередбачених законом збройних формуваннях — солдатів із «ДНР» обвинувачують за цими трьома статтями Кримінального кодексу України. Вони не оскаржують фактичних обставин справи та просять суд обмежитися лише їхнім допитом. Кожен добре розуміє українську, спілкується нею та розповідає свою історію мобілізації та потрапляння у полон. Стверджують, що не вбивали українців — таких же, як вони самі, адже мешканці псевдореспубліки за 8 років все одно не позбулися громадянства України.
Мобілізовані студенти
На відеозв’язку з судом — табір для військовополонених «Захід 1». По той бік екрану — рядовий Владислав Гросс. Полонений із Макіївки, 2001 року народження, студент-економіст.
24 лютого Гросса зарахували до 3-го батальйону 115 полку «народної міліції «ДНР» на посаду снайпера-радіотелефоніста. Він пояснює, що на контрольно-пропускних пунктах перевіряв документи жителів захоплених населених пунктів. Переконує, що нікого не вбивав і цінностей не забирав.
Гросс: Нам нічого не говорили. Я дізнався про те, що ми у 115 полку від хлопців, з якими я служив. Нам не говорили взагалі який полк, який батальйон, все дізнавався протягом служби. Які були подальші наші цілі також нам не говорили. Просто мовчки відвезли на територію України та сказали «чергуйте»… Отримав я зброю без боєзапасу.
Прокурор Юрій Ушатий: Які задачі ви виконували під час несення служби на території Харківської області? Що входило в обов’язки?
Гросс: Тільки чергування… на блокпосту. Нам казали перевіряти прописку громадян України. Якщо прописка не у тому місті, в якому був блокпост, то потрібно було сказати ціль перебування. Якщо б людина відмовилася сказати ціль свого перебування в даному місці, то потрібно було затримати.
Прокурор: Чи вступали ви в збройне протистояння з підрозділами збройних сил або іншими підрозділами України?
Гросс: Ні.
На опублікованому в YouTube відео після затримання, Гросс розповідав, як його мобілізували та як він здався українським військовим. Говорив, що прийшло повідомлення від університету з’явитися у військкомат в «обов’язковому порядку».
Гросс: В Україну зайшли приблизно 5-6 березня з Бєлгорода. У полон ми потрапили 27 квітня. Ми знаходилися у дачному селищі Момотове. Це був будинок нежилий, точніше він був жилий, але я так зрозумів, що звідти люди виїхали через війну, і нас керівництво у цей будинок поселило… У сусідніх будинках, в основному, шукали якийсь одяг, щоб перевдягнутися, так як говорили ходити у цивільному одязі і їжу, якщо знаходили. Керівництво говорило, що літають безпілотники і небезпечно ходити у військовій формі.
— Як у полон здалися?
Гросс: 27 квітня зранку розпочався сильний обстріл. Ми з хлопцями спустилися на найнижчий поверх — це був гараж, підвалу не було. І по зв’язку сказали, що заїхала техніка. Дали бойову тривогу. Ми з хлопцями (там практично усі були студенти з нами, саме у будинку, нас було шестеро) не знали, що робити, так як у нас не було ніякого досвіду, в армії не служили навіть. Ми забилися по кутам. Один із хлопців спустився до нас вниз і сказав, що бачив двох бійців ЗСУ, які зайшли на територію цього будинку. Ми всі перелякалися і чогось чекали, всі були у шоці, не знали, що робити. Потім бійці ЗСУ почали намагатися відкрити гаражні двері та побачили двох хлопців, які сидять у гаражі. І ці хлопці відкрили вогонь — просто незрозуміло куди, почали стріляти по дверям, ніхто не постраждав. А ми з одним із хлопців (нас у цей момент було четверо) настільки були шоковані, що просто сиділи у кутку. Потім я все ж вирішив піднятися вгору на середній поверх, там була ванна кімната, вона була найбезпечнішим місцем, адже знаходилася посередині будинку. І просто стояв, чекав, не знав, що робити…Далі деякі з хлопців піднялися до мене від безвиході. Нам вигукнули, щоб здавалися. Ми вирішили здатися.
У дебатах захист просив суд врахувати позитивні характеристики зі школи, університету і табору для військовополонених та «суворо не карати».
«Я не хотів нікуди йти воювати. Нам просто набрехали та привезли… А так по факту я згоден з тим, що винуватий», — сказав підсудний і «щиро розкаявся» під час останнього слова.
«До університету прийшли військові з автоматами»
Рядовий Ігор Бутеєць, народився у 1998 році у місті Шахтарськ. Студент-радіоінженер магістратури Донецького національного технічного університету. Так само мобілізований 24 лютого.
На допиті у суді Бутеєць розповів, що до університету прийшли військові з автоматами, і під конвоєм забрали у військкомат. Форму отримав на м’ясокомбінаті у Донецьку. Про те, що почалася повномасштабна війна зрозумів «приблизно» 28 лютого.
Бутеєць — рядовий снайпер-телефоніст. На відео після потрапляння у полон він пояснив, як і скільки стріляв
— Разів зо три: два рази на стрільбищі, один раз — у напрямку селища, по наказу… В приціл ми не бачили, нам сказали просто стріляти у бік і все… Ми не прицільною стрільбою, нам сказали зробити вигляд наступу… Нам сказали випустити дві обойми і піти
— Ви могли у мирного когось потрапити?
Бутеєць: Могли…
У суді хлопець говорив, що гроші в армії «ДНР» тільки обіцяли, але ніхто їх не отримував.
Суддя: В разі засудження де ви хочете відбувати покарання?
Бутеєць: Обмін. Хочу обмінятися
Суддя: І що далі — знову візьмете зброю?
Бутеєць: Ні, тепер знаю, що відбувається. Буду намагатися ховатися.
Суддя: Ви що повернетеся і сховаєтеся у підвал? Як ви собі це уявляєте?
Бутеєць: Спробую ухилитися. Може на лікарню, а там підвал, ховатися…
«Хочу повернутися додому»
Рядовий Владислав Єгельницький також із 3-го батальйону 115 полку «народної міліції «ДНР». Народився у 1986 році в Донецьку. Закінчив 11 класів школи. Дизайнер графіки, самоучка. Суду повідомив, ніби йому на вулиці сказали, що підпадає під мобілізацію. Взяв з собою «білий» квиток, отриманий ще «при Україні». Думав, що допоможе, але даремно. Єгельницький стверджує: у військкоматі йому пригрозили: якщо не мобілізується, то сяде за ґрати на 5-10 років.
Під час допиту у суді з’ясовується, що батько обвинуваченого мешкає у Києві. Єгельницький не може відповісти, чи знає батько, що його судить столичний суд — у нього з ним немає контактів.
«Ваша честь, я хочу повернутися додому, щоб якось поспілкуватися з матір’ю, щоб виїхати звідти. Вона не хоче виїжджати, хочу з нею поговорити», — сказав Єгельницький.
Він скаржиться, що усім, хто намагатиметься втекти з армії, погрожували розстрілом. Є ті, хто писали рапорти про перехід на альтернативну службу. Що з ними було далі — невідомо.
«Інший варіант — прострелити собі ногу та поїхати у шпиталь, але ми не встигли цього зробити, пізно здогадалися», — пояснив обвинувачений.
Ірина Домащенко, «Судовий репортер»
20
0
20
20
