У Деснянському районному суді Чернігова відбулося перше судове засідання по суті щодо порушення законів та звичаїв війни.
На лаві підсудних — 31-річний Михаїл Куліков, оператор-навідник військової частини 41659 35-ї окремої гвардійської мотострілецької бригади у складі 41-ї загальновійськової армії збройних сил Російської Федерації. Військова частина, в якій служить Куліков, розташована у місті Алейськ Алтайського краю, РФ.
За версією обвинувачення, вранці 24 лютого 2022 року Куліков, на борту танка Т-72 Б і під керівництвом командира танку Леоніда Щьоткіна, перетнув кордон України з боку Білорусі.
26 лютого в післяобідній час Куліков їхав на танку містом Чернігів по вулиці Кільцевій у напрямку аеропорту. Куліков зарядив танк осколково-фугасним снарядом калібру 125 мм. А після цього прицільно обстріляв житловий 11-поверховий будинок, який знаходився на відстані 253 метрів, на вулиці Раппопорта, 43.
За версією слідства, стріляти із танка по житловій багатоповерхівці Кулікову наказав майор збройних сил РФ Щьоткiн, який теж був затриманий, але згодом обміняний.
«Жодного доказу, що там знаходилась ДРГ»
«Це було не що інше, як житло для мирних осіб, які ніколи не дозволяли використовувати їх квартири як військовий об’єкт», — наголошує прокурор Євгеній Лазоренко і додає, що це буде підтверджено письмовими доказами у справі.
Після страшного досвіду двох світових воєн міжнародні організації прийняли низку документів, якими мають керуватися сторони збройного конфлікту. Забороняється використовувати методи і засоби війни, які завдають надмірних страждань чи пошкоджень. Воюючі сторони повинні завжди розрізняти цивільних і комбатантів, спрямовувати свої дії тільки на військові об’єкти, не вчиняти нападів невибіркової дії, які призводять до смерті мирних людей.
«Дивлячись на фотографії нинішніх подій в Україні розумієш, що ці норми [міжнародного права] залишилися лише словами на папері. Для деяких держав і військовослужбовців вони нічого не значать», — каже прокурор Лазоренко.
Потерпіла компанія «Форест-3» є забудовником багатоповерхівки та власником на сьогодні 21 квартири. Представниця «Форест-3» Ксенія Муляренко каже, що для військових цілей будинок не надавався, а передбачався під житло і частина квартир уже належали власникам за договорами попереднього продажу.
Від обстрілу танку постраждала квартира, придбана фізособою, а також ще одна, яка залишалась поки у власності забудовника. Прокурор перепитав, чи були серед замовників будівництва ЗСУ, але представниця фірми заперечує і каже, що це були тільки звичайні громадяни.
У матеріалах справи є висновок експерта, що ушкодження двох квартир і технічного поверху спричинено саме вибухом боєприпасу. Загальні збитки оцінюються у понад 980 тисяч гривень. Цивільний позов наразі не заявлявся.
У суді виступить спеціаліст, щоб учасники процесу зрозуміли принцип роботи танку. Також заслухають експерта, який проводив вибухотехнічну експертизу, щоб переконатися, що від пострілу могли бути саме такі руйнування.
Прокурор сказав, що захист розвиватиме версію, що танк стріляв на знищення диверсійно- розвідувальної групи (ДРГ), яка нібито ховалась на верхніх поверхах будинку. Однак прокурор певний, що доводи захисту будуть спростовані. «Жодного доказу, що там знаходилась ДРГ або це давало військову перевагу», — каже прокурор Лазоренко.
Обвинувачений Куліков і його захисник вступних промов не готували.
Коли суд встановлює особу Кулікова, той говорить, що є професійним військовим, служить за контрактом з 2012 року.
— Вас звинувачують у порушенні законів та звичаїв війни, — пояснює суддя Микола Кузюра. — Ви свою вину визнаєте?
— Да.
— Повністю?
— Да.
— Бажаєте надати суду свідчення?
— Да.
Суддя каже Кулікову присісти і вирішує спершу допитати свідків, дослідити письмові докази, а обвинуваченого заслухати в кінці.
«Запитав, чому не залишився на Алтаї»
Перший свідок — Володимир, мешканець Чернігова, пенсіонер.
— Во время войни 26-го лютого, коли почався обстріл, ми перебували в підвалі власного будинку. Інтенсивно обстрілювалося… Коли обстріл закінчився, ми всі вийшли нагору і чисто із любопитства обслєдували свою мєстность: де що розбито, в що стріляли… Я пішов, бо того дня в нас з 16.00 пропало электричество.
Я пішов по вулиці і побачив танк і біля зупинки громадського транспорту, на бордюрі, сиділа особа в військовій формі… Ще один військовий виходив з підбитого танка. Я звернувся до одного з них. Він сказав, що це танк. Лежав танк біля зупинки громадського транспорту… Біля «Епіцентру» по вулиці Кільцевій.
Журналістів просять розступитися, щоб свідок побачив росіянина у скляному боксі. Чоловік підтверджує, що бачив біля танка саме цього військового.
— Запитав, чому не залишився на Алтаї, там землі стільки, що більше, ніж в Україні (насправді площа України більша — ред.). Він сказав, що підписав контракт, що їхав на учбові заняття.
Прокурор вивів на екран карту і попросив підтвердити, чи правильно там зазначено будинок, біля якого стояв танк. Також свідок мусив пояснити, в який бік був повернутий ствол танка.
На досудовому слідстві цей чоловік упізнав Кулікова за фотознімком. Прокурор зачитав інформацію з протоколу: «Повідомив всі ознаки… а саме: російський танкіст був худорлявої статури, з темним волоссям, темного кольору шкіра обличчя, чим дещо відрізнявся від слов’янської зовнішності».
Свідку пред’явили для впізнання чотири фотокартки, з яких він обрав одну за №4 із зображенням чоловіка з худорлявим обличчям, темним волоссям і на вигляд віку 30 років.
Суддя переглянув фототаблицю і здивувався, що чоловіки на фото дуже схожі. Упізнання проводилося 2 червня, а подія відбулася ще 26 лютого. Захист та інші учасники не заперечували, щоб ці документи долучили до масиву доказів, поклавшись на розсуд суду.
«Не бачила чоловіків, тільки морди»
Наступною за трибуну стала жінка на ім’я Олена. Перед великою кількістю журналістів вона сильно розгубилася. Коли суддя почав встановлювати її особу, пенсіонерка деякий час не могла вимовити жодного слова, назвати ані дату народження, ані адресу реєстрації. Отямившись, пригадала події того дня.
— 26 лютого я була вдома, в свойому підвалі. Ми сиділи з сестрою. Сын был с детьми — удрали, потому что тут обстреливают. А я куда пойду?! Сидели и ждали, что будет дальше. Буквально минут через 20 начался обстрел, сразу зашаталася хата и полетели окна. Минут 20 был обстрел и прекратилось это все. Мы выскочили через заднее окно и бежали к соседям…
Прибежали [к соседям] и там люди были, там уже сидели до часов трех-четырех. А у меня хозяйство дома: куры. Подумала: пойду курей закрыю. Наче вже усьо утихомирилось. Я бегом через дом. Пришла, курей закрыла. А во втором сарайчике незакрыто, подумала: закрыю. Я дернула его, а там сидят хлопцы два, не наши, и пистолет на меня наставляют. Я в шоке. Думаю, как это так.. Это все, это уже война! Я закрываю сарай и удираю опять назад. Прихожу, а все: что ты такая рано, у шоке вся? А если б на вас пистолет наставили?! Там быстренько позвонили нашим солдатам. Они пришли… Может, через час, может, через два. И забрали… Я ключ давала, чтоб открывали калитку. Калитка не открывалась, так они через забор.
— Як Ви зрозуміли, що в сараї знаходяться два чоловіки не наших?
— Открыла, а они сидят. Как они попали в сарай, я не знаю.
— З чого Ви зрозуміли, що вони не наші? — підключився суддя.
— Конечно. Они ж черные были такие. Сразу видно, что не наши.
— Щось обговорювали? Не спілкувались нічого такого? — перепитав прокурор.
— Разговоров нет. Только пистолет наставили.
— Не спілкувалися, коли наші вже затримали?
— Я не видела и боялася их. Забирали без меня, я сидела, как мышка, в погребе.
— Танк, який горів. Де це було місце по відношенню до вашого будинку? Танк стояв далеко від будинку? Близько?
— Стоял там и горел же…
— Від вашого будинку далеко?
— От нас? Нет, совсем рядом, считайте. Метров 100, может, 50.
— А цей танк ви розуміли кому належить? Російський чи український танк?
— Ну, конечно, російський.
— А як Ви це зрозуміли?
— Бо наши хлопцы стояли уже на танке. Танк стоял напротив моей хаты. Я видела какой танк наш, он целый… и все как надо.
— Коли Ви зайшли до сараю, з Вами спілкувався хтось із тих двох осіб, які знаходились у сараї? — запитав адвокат обвинуваченого Павло Костюченко.
— Ні… Я в шоке закрыла сарай и убежала.
— І хто саме направляв на Вас зброю Ви описати не зможете?
— Нет.
— У мого підзахисного була якась зброя чи ні?
— Я не знаю.
— А хтось із них Вам погрожував чи ні?
— Направили пистолет и держали.
— Погрожували?
— Нє, не погрожували.
— Вас у заручники не брали? Вас добровільно відпустили?
— Да.
— А як виглядає це сарай? Це чисто курник чи там є інші приміщення побутові? — поцікавився суддя.
— Ну дрова стоять в мене там…
— Це не курник із сідалом?
— Ні-ні-ні.
— А двері просто закриті?
— Да.
— Ви коли йшли, то на замок не закривали?
— Ні, а хто там дивився…
— А коли Ви відкрили, то побачили двох осіб, так?
— Так.
— Вони у формі, в цивільному? Бачили якісь відзнаки?
— Просто одежда военная и все.
— Ви побачили двох чоловіків.
— Я не бачила чоловік… Тільки морди їхні побачила.
— Їх було двоє, так? А пістолет на Вас направляв один чи два?
— Один. Ничего не говорил, просто наставил пистолет и все.
. . .
Далі суд мусив оголосити перерву, оскільки прокурор хотів долучати письмові докази із поясненнями спеціалістів та експертів. Наступне засідання планується 19 липня.
Ірина Салій, «Судовий репортер»
Цей матеріал є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net – Fondation Hirondelle.
22
0
20
20
