На річницю російського вторгнення Печерський суд Києва засудив завідувача кладовища «Бучасервіс» Анатолія Мируту до 10 років увʼязнення за колабораціонізм.

Займаючись похованням померлих, він нібито здобув довіру російських військових. 

За версією обвинувачення, 10 березня 2022 року в сільському кафе, де збиралися люди, росіянин із позивним Подольський призначив Мируту старшим. Він це категорично заперечує. Каже, що збори не скликав, їх не готували і вони відбулися стихійно. Військовий із позивним Подольський тоді сказав, щоб селяни обрали поміж собою старшого і з питань їжі та іншого забезпечення зверталися саме до нього. Мирута каже, що не бажав цього призначення і воно сталося проти його волі.

Мирута не може бути притягнутий до відповідальності за організацію зборів 10 березня, тому що норми закону про колабораційну діяльність почали діяти із 15-го. Але прокурор наголошує, що саме ці попередні вчинки Мирути стали поштовхом до «інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором». 

Чоловіка визнали винним у тому, що він закликав селян припинити опір російським військовим і підкорятися їхнім наказам, активно поширював у селі Синяк матеріали на підтримку держави-агресора. За це мав дозвіл безперешкодно пересуватися на своєму білому мікроавтобусі, отримував гуманітарку і роздавав її односельчанам.

Тільки через шість місяців апеляційний суд почав переглядати вирок. 

Обвинувачений і його захисники просять про виправдання.  Кажуть, що в умовах окупації село залишилося без представників держави, правоохоронних органів і голови селищної ради. Мирута мав власну громадянську позицію — допомогти односельцям,  у тому числі харчуванням, ліками, відвозив хворих до лікарні у селище Димер, бо в селі Синяк свого медзакладу не було, займався похованнями. Для цього мусив спілкуватися із російськими солдатами, щоб його пропускали через блокпости. 

Захист вважає, що допитані свідки, навпаки, свідчили на користь невинуватості Мирути. А жінка, яка цитувала висловлювання Мирути про можливе захоплення Києва, нібито спотворює його слова.

Адвокат Анна Бєжанова взялася за справу Мирути на етапі апеляції. Вона вважає, що суд першої інстанції взагалі не аналізував показання деяких свідків і у вироку не враховано, що всі ці люди залишилися в окупації і мали страх за своє життя і майно, а потім почали виникати звичайні побутові питання.

Натомість у вироку дуже стисло наведені пояснення свідків, фактично виокремлені деякі фрагменти на користь обвинувачення, а показання інших свідків просто узагальнені одним реченням. Те, як показання наведені у вироку, і фактично сказане свідками у судовому засіданні, на думку захисників, суттєво відрізняється. У деяких випадках показання свідків у вироку взагалі не відображені.

За місяць до завершення розгляду справи прокурор привів до суду подружжя свідків, про яких раніше не було відомо. Вони сказали, що бачили, як Мирута на своєму мікроавтобусі неодноразово привозив до їх сусідки російських солдатів по молоко.

— Він був за рулем, а рядом двоє військових, — описувала свідок.

— Куди вони їздили? — запитав прокурор.

— По нашій вулиці там люди тримали корову і, як мені потім стало відомо… Сусіди сказали, що вони приїжджали по молоко до них.

— Анатолій Мирута привозив двох російських військових за молоком?

— Да.

— Як часто ви бачили Анатолія Мируту з російськими військовими під час руху до ваших сусідів?

— Може, через день, через два. Бачили. Бувало і по підряд декілька днів. 

— Спочатку окупації?..

— … і до кінця.

— Як вам стало відомо, що по молоко?

— Сусідка, приходила до нас подзвонити, бо дочка виїхала за границю, а подзвонити було тільки од нас, тому що ми на горі живем. Питаю: «А що це до тебе росіяни приїжджають? — Та нє, то вони молоко беруть».

У судовому засіданні назвали прізвище сусідки, яка тримала корову. Захист наполягав на допиті і цієї жінки. Але  вона виставила адвоката за двері, кажучи, що нічого не знає і не бачила, і в суд не прийде.

Печерський суд не погодився застосувати примусовий привід жінки в судове засідання, тому що адвокати Мирути не змогли надати її паспортні дані, а знову відкладати засідання суд  не захотів. Оскаржуючи вирок, адвокати кажуть про неповноту розгляду справи.

 «Ти директор кладбіща, іди хоронити»

У засіданні Київського апеляційного суду 10 жовтня обвинувачений дав свої розлогі пояснення.

Мирута розповів, що 24 лютого минулого року в село заїхала російська техніка.  В кінці села у підвалі кафе щодня збиралося 20-30 людей, включно зі старостою і матірʼю Мирути, яка працювала в сільраді землевпорядником. Ще в один підвал у школі заселилося близько 200 людей. Староста дзвонив голові обʼєднаної територіальної Анатолію Федоруку і той по гучному звʼязку відповів, що нічим допомогти не може і нехай діють на власний розсуд. У селі не було ні тероборони, ні лікарів, ні пожежників. Місцеві приходили до старости і настирливо вимагали вирішення своїх проблем — харчування, ліків. Тікаючи з села, люди повипускали собак, котів, корів. Собаки почали кидатись на людей і дехто пропонував старості відстрілювати собак. Як стверджує Мирута, доходило до погроз самому старості, який не міг задовольнити вимоги місцевих.

25 лютого чергова колона російської техніки рухалась у напрямку Гостомеля. А з боку села Гаврилівка на перехрестя виїхала червона «Славута» і росіяни її розстріляли. Водій загинув на місці. Пасажиру прострелили дві ноги і місцеві перенесли його до шкільного підвалу. Потім до старости прийшли і попросили допомоги для цього хлопця, щоб його вивезти. Через кілька годин цього ж дня до підвалу кафе приїхали чеченці і почали перевіряти документи, телефони. Мирута сказав їм про пораненого. Прокурор у суді говорив, що Мирута спеціально направив окупантів у шкільний підвал до пораненого. Сам він каже, що турбувався за його життя.

Під час окупації постало питання і захоронити вбитого водія. 

— Приходять до мене місцеві і кажуть: «Ти директор кладбіща, іди хорони». А я кажу: «Ви що с ума сошли». Кладбіще в кінці села і там два блокпости — на одному чеченці, на одному русскі, — пригадує Мирута.

В одного з сусідів був трактор і він запропонував поїхати викопати яму. Мирута і ще декілька чоловіків пішли на блокпост домовлятися, щоб їх пропустили для захоронення. Окупанти дозволили, назвали час і сказали, щоб це тривало не більше години.

Перші дні окупації староста Павло Єрига ще намагався щось видзвонити, звʼязувався із головою ОТГ Федоруком. Зрозумівши, що допомоги не буде, 70-річний чоловік зіслався на хворе серце і вирішив виїжджати в Білорусь. Як наголошує Мирута, їхати в Білорусь окупанти їм не забороняли.

Єрига запитав, чи вирушить Мирута з ним. Але той відмовився, кажучи, що в нього тут мати. Разом із старостою виїхало ще пʼять машин. 

«Що захоплять столицю, такої фрази у мене не було»

Після відʼїзду старости, як каже Мирута, у селі панувало безвладдя. Але люди за звичкою приходили до підвалу кафе і вже зверталися до матері Мирути як старшої. На той час вона була єдиний представник влади — сільської ради. Як каже Мирута, її поважали в селі. 

Їдучи, староста віддав Мируті ключі від підвалу, лишив генератор і 100 літрів бензину. Щоранку о 8-й Мирута заводив генератор на годину. Включали свердловину і люди приходили і набирали воду, заряджали телефони. Після обіду генератор запускали ще на півтора години. У ці дні в підвал сходилося до 200 місцевих.

Час від часу — щодня або через день чи пару днів — в кафе приїздили росіяни і цікавились, як справи, запитували, чи потрібні продукти і двічі привозили гуманітарку. Обвинувачений каже і це підтверджує низка свідків, що його мати Віра Мирута від продуктів відмовлялася, але люди з гуртожитку раділи і  кожен гріб, що бачив.

— Росіяни привезли і прям перед воротами начали вигружати. Вєра Ніколаєвна вийшла і сказала: «Нам не треба»… В основном общежитіє — дівчата прийшли і сказали: «Ми будем розбирать». Вєра Ніколаєвна сказала: «Нам не нада». А якщо вам не нада, то нам нада. Дівчата сказали і розібрали цю гуманітарку. Ця гуманітарка була, на мою думку, з наших магазинів. Там була кока-кола, овочі, фрукти. Привезли, викинули і люди розібрали.

Другий випадок — самостійно [росіяни] відкрили ворота, заїхали машиною, розгрузили гуманітарку і виїхали. Народ начав кучкуватися з цією гуманітаркою і була мало не бійня за неї. Вєра Ніколаєвна попросила дівчат якось організувать це все, щоб досталось усім, — розповідав у суді житель села Синяк, який працює охоронцем на підприємстві. 

Мати обвинуваченого складала списки жителів громади — сіл Синяк, Вороньківка і Гаврилівка Бучанського району (вулиці, прізвища та кількість жителів конкретного будинку, інформація про дорослих і дітей). Після деокупації жінка видала записи правоохоронцям.

У селі були старі, які залишилися без догляду рідних і самі за продуктами прийти не могли. Мирута брав із собою ще когось із місцевих і на мікроавтобусі розвозив мішки вулицями. 

       — Нам росіяни дозволили на аварійках, якщо машина тонована, то бокові вікна опущені і білі повʼязки… 10-12 місцевих машин, так всі їздили, — запевняє він.

На уточнююче запитання судді Мирута каже, що при дотриманні цих умов будь-хто міг перетнути блокпост. 

Він називає прізвища ще чотирьох місцевих жителів, які нібито вільно їздили. Наводить приклад, що один чоловік камазом перевіз сіно із сусіднього села Раківка.

— Чому ви зараз на лаві підсудних, якщо нічого не було? — запитала суддя.

— Мене старшим ніхто не призначав, — відповів обвинувачений.

— Тобто зборів ніяких не було?

— Ні-ні.

— Ви нікого не агітували зібратись і вирішити це питання? А чому взагалі мова про це пішла? — запитували судді.

— Нє, вообше, нє. В нас була така ситуація. У підвалі получається, що я був такий шустрий і був ще такий Влад, він по сусідству жив…

Мирута каже, що згодом дізнався, що Влад із Криму і, ймовірно, має російський паспорт. Коли через село їхала колона, один танк зупинився і з нього вискочили військові і стали обніматися з Владом. Виявилося, що це нібито хлопці з Криму, знайомі Влада із сусіднього під’їзду. Після цього в селі пограбували всі магазини, а підприємство Влада не чіпали. Однак допитати Влада як свідка прокурор не захотів.

— Чим ви можете пояснити, що допитані по справі свідки зазначали, що ви закликали людей до співпраці з росіянами? — запитала суддя.

— Ні одна людина такого не підтвердила.

— Ви вирок суду читали?

— Читав.

— Добре знайомились?

— Добре. Але я не закликав нікого. А те, що у вироку, це неправильно написано.

— І ви не говорили, що росіяни захоплять столицю?

— Я казав: беріть продовольство, тому що ми не знаєм, скільки ми ще будем тут сидіть і нє ізвєстно, що буде дальше з Києвом.

— То ви говорили те, що колега питає, чи ні? – уточнила головуюча.

— Що захоплять столицю — ні. Такої фрази у мене не було.

— Ви розповідаєте одні обставини, а, згідно з вироком, свідки зазначали трошки інше. Зовсім іншу вашу поведінку описували, інші дії. Чим ви можете пояснити, що свідки надавали такі показання?

— Захисники пишуть в апеляції, що перекручені ці показання, — водночас зауважила головуюча. 

— Чим ви можете пояснити, що свідки давали показання проти вас? — повторила запитання суддя.

— Я не знаю.

— Чи були в вас будь-які неприязні стосунки?

— З Д-ківськими. Вони не були зазначені як свідки, а потім їх привезли.

— Це ті, які говорили, що ви з росіянами ходили по молоко? 

— Да.

— А ви ходили?

— Конєшно, що нє.

— Не ходили по молоко чи брали його, але не для росіян?

— Та яке молоко…

— Взагалі не ходили?

— Та ні, не ходив я (на засіданні у Печерському суді Києва Мирута говорив, що їздив до сусідки за молоком, бо в підвалі захворіла дитина — ред.).

Мирута розповів суддям, що в нього з сусідом, який говорив про молоко, давня неприязнь,тому він його обмовив. Колись Мирута орендував у селі приміщення колгоспного кафе-бару (не того, в якому ховалися під час окупації — ред.). Микола Д-ківський прийшов до нього і заявив, що цей бар належить йому, бо його мати працювала в колгоспі і вони посперечалися.

— Чому вам дозволялось робити те, що не робили інші люди? — запитала суддя.

— Нам не заборонялось. Ми всі ходили по селу. Понятно, що не так як раніше, но всі передвигалися. Заборона була на мобільні телефони, щоб не фотографірували. Робив все те саме, що можна було всім. 

Мирута каже, що вперше його затримали за пару днів після звільнення села в нього вдома. 2-5 квітня його неофіційно утримували в якомусь підвалі. На третій день він пройшов поліграф і його відпустили. Після цього ситуація начебто здобула певний публічний розголос і в соціальних мережах почали поширювати провокаційну інформацію про родину Мирути. На початку травня його знову затримали і помістили в слідчий ізолятор, де він перебуває понині.

— Якщо ви нічого поганого не робили, то чому прийшли до вас? Не прийшли ж до Юрія, до Сашка, до ще когось, — поцікавилась суддя.

— А, може, мені просто завидують?! Я без батька виріс і закінчив академію, став підприємцем, будівництвом займався, я непогано заробляв… Я вважаю, там більше проти мами… У сусідньому селі є така Ірина П. — вона займалась нєпосрєдствєнно моєю травлею в інтернеті. Це було іменно в період окупації.

— Ви вважаєте, що це помста щодо вас?

— Да. 

— Чия і за що? — запитала суддя.

— Сусіднє село Червоне. С-нко Микола Васильович. Я вважаю, що це його помста, — відповів обвинувачений, але деталей не повідомив.

У наступному засіданні суд має визначитися, які докази будуть досліджені при апеляції на вирок.

---

Ірина Салій, «Судовий репортер»

Також читайте: Свій серед чужих. Як на Київщині завідувача кладовища судили за колабораціонізм 

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю видання «Судовий репортер» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу