Мешканка Київщини Леся вискочила з двома дітьми із обстріляної машини і через кілька хвилин та загорілася. Троє дорослих друзів, з якими вони разом намагались евакуюватися із зони бойових дій, загинули на очах.
25 лютого, близько 16 години, наша співрозмовниця із маленькою донькою і своїми знайомими, серед яких подружня пара і молода мама з сином виїхали із Демидова. Вони рухались на захід країни, хотіли потрапити до Львівської області. Водію хтось показав дорогу, де нібито можна проскочити.
— Ми доїхали до таблички «Гостомель». Попереду стояв блокпост та двоє військових і один з них сказав розвертатися назад. Ми розвернулися і по нас почали стріляти. Пізніше з’ясувалося, що це були російські. Ближчі села уже обстрілювали.
Був такий наче вибух, а потім багато пострілів. Машина почала уповільнюватися. Я не розуміла, що в мене там із рукою, просто вона була як заніміла. У мене курточка на пір’ї — вона розлетілася зразу. Постріли були ззаду теж — у мене опіки на спині. Потім бачу всюди кулі літають чи осколки, чи що це було… дуже багато.
Діти кричать. Я подивилась, що водій і дружина вже загинули. Але бризок крові не було, всі були в курточках, бо зима. Аделінка, мама хлопчика, ще кричала по телефону: «Зая, нас обстрілюють. Я тебе люблю». Це останнє, що я чула від неї.
Наче уповільнена зйомка. Жах… А потім я почала діяти. Вирішила відкрити двері. Машина уповільнювалася і звук був такий страшний. Хто каже, що це в мотор попали, хто каже, що воно на якійсь передачі було… Я потрусила Аделінку, маму хлопчика, вона — нуль уваги. Я відкрила двері з її сторони, бо не могла зі своєї, бо ліва рука вже була заніміла. Це потім я її підняла і побачила, що вона розірвана. Викликала малого, а потім з малою і сама вистрибнула.
Всі документи, речі, все зосталось. Добре, що був пледик дитячий, то я малу трошки загорнула. Пледик досі в нас, весь в осколках. Так ми вистрибнули. І машина скотилася в кювет.
Ми сиділи на землі. Мала трошки розсікла лоб і три осколки в ніжці. У неї були білі носочки — вони в крові. У малого трошки зчесано було, а так взагалі цілий. Малий побіг до машини, а вона вже горіла, багажник горів. Побіг до машини: «Мама, мама». Я його взяла, а він каже: «Я не боюсь». І ми пішли в сторону звідки приїхали. Потім зустріли людей.
Їхала машина. Хотіли також у Гостомель, бо там жінка із Гостомеля. Я їх зупинила, махала, що не треба туди їхати. Зупинились, здали назад, посадили нас. Повезли в травмпункт, але там все уже було закрито. Вони відвезли до себе додому [в село Гаврилівка]. Викликали якусь медсестру і вона зробила мені укол, поставила якусь дощечку [на руку]. Але, здається, кров стала ще більше йти. Сказали везти в лікарню, бо залишилося дві години. Але ніхто не хотів їхати… Всім хочеться жити.
Люди не давали мені відключитися, давали солодку воду, запитували що і як, балакали. Потім почали стрілять і ми пішли в підвал, і просиділи до 3 години ночі.
Вже мій чоловік із Демидова якось викликав МНС і вони приїхали за нами. Дуже бистро їхали, може, о 4 годині вже мене привезли [в Бородянку]. Перший день, коли привезли, було тихо. Мені там зразу відрізали палець, бо на шкірі взагалі висів.
Два дні було нормально. У лютому 28 днів. 1 березня, напевно, почали вже стріляти. Наче я тиждень там була. Я вже не пам’ятаю, якого точно числа нас усіх евакуювали (офіційно всіх пацієнтів Центральної Бородянської лікарні евакуювали 2 березня, наступного дня після того, як росіяни скинули на місто першу авіабомбу, — ред.).
Мені здалось, що я пробула там тиждень, може, п’ять днів. Було дуже страшно, дуже бомбили. Лікарі все одно надавали допомогу, робили операції, бігали, всіх заспокоювали. Страхіття. Жалко всіх людей.
І чеченця якогось піймали, і з Криму, а в кінці білоруса. Вони чи втекли, чи… Один такий автомат величезний загубив. Це я на власні очі бачила.
У чеченця була прострілена нога. Йому надали допомогу, везли на каталці в палату. Люди казали: «Навіщо? Гнать їх». А вони відповідають: «Ми лікарі і повинні».
Запитували цього чеченця, чого прийшов, а він: «Нам сказали, что здесь нацики».
Друзів вже поховали. Там усе згоріло чи вибухло. Казали, що стріляли з усього, з чого можна було.
Ми вистрибнули. Чогось так зреагували, що буде те буде. Гірше не буде від того, що ми не зостанемся у машині. Воно все диміло. Так вистрибнули наче хтось вів… І слава богу. По асфальту вже ніби не стріляли.
Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net – Fondation Hirondelle.
19
0
20
20
