У Солом’янському суді Києва відбулося чергове засідання щодо викрадення і позбавлення волі військовослужбовиці Надії Савченко незаконним збройним формуванням «ЛНР» — батальйону «Заря».

У минулу п’ятницю Савченко, яка з 24 лютого знову на військовій службі, дала показання в якості потерпілої за подіями 8-річної давнини. Попередньо звучало припущення, що її можуть допитати по відеозв’язку саме з огляду участь в обороні країни. Але вона все ж прибула до столичного суду особисто.

Савченко одразу повідомила, що не встигла ознайомитися з матеріалами справи, які СБУ надіслала їй.

— Із тих, що мене викрадали, були людей 40 і я хочу зараз розібратися, хто це саме з них. Потрібно просто згадати.

Обвинуваченим є громадянин Росії Олександр Попов, 1983 р.н., який воював у складі батальйону «Заря» терористичної організації «Луганська народна республіка», де виконував обов’язки командира розвідувально-диверсійної групи.

За версією обвинувачення, Попов організовував вбивства та захоплення в полон як українських військових-учасників АТО, так і мирних громадян. Зокрема, у складі незаконного збройного формування напав на групу українських військових із 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» ЗСУ. Такі дії кваліфікували як участь у терористичному акті і викрадення або незаконне позбавлення людини, а саме старшого лейтенанта ЗСУ Надії Савченко.

З 2014-го Попов перебуває у всеукраїнському розшуку. Суд проходить за його відсутності, але із залученням адвоката від Центру безоплатної вторинної правової допомоги.

Полиставши документи, Савченко одразу каже, що Попова як свідка у російському суді не було.

Вона пригадує, що 17 червня 2014-го в Луганській області між містом Щастя та смт. Металіст ЗСУ і добровольчі батальйони тримали оборону від бійців незаконних збройних формувань. Бій розпочався о 5.10. Близько 6 ранку сепаратисти відступили до Луганська і українських військових скерували на дорозвідку ситуації по дорозі від міста Щастя до Луганська через село Стукалова Балка, в якому, виявилося, була засада бійців батальйону «Заря» і російських офіцерів.

За 650 метрів до засади Савченко була поранена в праве передпліччя. Куля пройшла наскрізь, не зачепивши кістку, по м’яким тканинам. Біля неї шестеро українських солдатів спішилися із підбитої військової машини. Із них двоє були тяжко поранені і Савченко віддала їм свої жгути, а сама скористалася бинтом. Пригадує, що передала по рації інформацію, що попереду є засада. Але щоб розуміти, скільки осіб у засаді, пішла вперед.

Вирушила у дорозвідку пішим порядком і потрапила на основні позиції, де, за її словами, було 40 осіб з одного боку дороги і 30 з іншого. Там до неї з-за спини наблизився снайпер і ще підійшло багато людей, які говорили російською, але, як уточнює Савченко, це була переважно українська російська.

— Там я побачила ту людину. На прізвище він не представлявся… Тобто Попова. Він був одним із підстарших. У нього були куратори, був капітан Російської федерації… Попов і ще ряд [осіб], які йому підпорядковувалися… Були дві жінки, а більшість чоловіків. Прибігли мародерити і знімати з мене одяг, розгрузку, медицину забирати… Хтось з мене стягував берці — якийсь молодий солдат. Дівчина кричала, що вона хоче такі берці. Попов казав: «Возьми еще это и это! Это посмотри. А это неинтересно?».

Зросту він такий як я, може, трохи нижчий. Стояв від мене зліва. Кричав, але не тільки він: «Вона — снайпер!». Обшукував мене не він, обшукував мене росіянин. Два старших офіцери збройних сил Росії підійшли і сказали: «Її треба увести, поки вони її не відбили». Одягли наручники, збили з ніг. Вдарили прикладом по голові і в обличчя, одягнули мішок, підвели до машини, помістили в багажник і перевезли.

У Луганську прикували до залізних тренажерів в спортзалі військкомату. Наступного разу я бачила його (Попова — ред.) в приміщенні, куди мене привезли, у військкоматі в Луганську. Він, як і більшість. Забігали, щоб подивитися і щось покричати, сказати, що ми укропи і вбиваємо мирне населення Луганська і Донецька. Потім його відсторонили. Далі зі мною спілкувався Плотницький, спілкувався по зв’язку капітан РФ, два командири чеченського підрозділу і спілкувався ефесбешник, який був куратором цієї бази. Попов, як і багато інших, ще приходили вночі бити хлопців, які знаходилися у приміщенні поруч із моїм. Я його час від часу бачила. До туалету, коли мене проводили, я його мельком бачила. Але щоб він мав до мене великий доступ — ні. Коли мене викрадали, це було через 7-5 днів, 23-го мене вивозили. І він був десь біля тих, хто споряджував машини… З батальйону «Заря» було дві [машини]. Тих, що в машині зі мною, я ще бачила. Точно сказати, хто їхав в другій машин, поки мене передали росіянам на шахті, я сказать не можу.

Загалом Савченко стверджує, що може упізнати всіх, хто тоді попав у її поле зору і навіть малювала їх портрети в російському суді.

На запитання судді, за якими саме прикметами вона може впізнати Попова, Савченко відповіла, що за невмінням носити форму: «На людині не сидить ні бронік, нічого». І додає, що за рисами обличчя і голосом також. Однак відео- та аудіоматеріалів у справі немає.

Прокурор показав Савченко декілька фото і попросив впізнати обвинуваченого. Потерпіла обрала одне із зображень «за підвищеними залисинами на лобі» і розрізом очей. Прокурор підтвердив, що це Попов. Потім потерпілій показали ще одне фото. Савченко сказала, це та ж людина, але тоді він був більш зарослий.

— Шкода, що ми притягуємо їх заочно, як Плотницького і дуже багатьох, які вбили в тому бою наших українських військових. Але, я вважаю, що люди, які пішли проти своєї держави і взяли в руки зброю, щоб вбивати своїх співгромадян заслуговують вищої міри покарання.

Суддя Ганна Сергієнко уточнила, що Попов, за матеріалами справи, є громадянином Росії. Але Савченко вважає, що він може мати українське походження:

— Там було багато таких, що розказували, что я русский, но моя бабушка здесь живет и я здесь родился, и поэтому сюда приехал воевать. Громадяни Росії, але, народжені, мабуть, в Україні.

Суддя запитала у Савченко, чи, на її думку, діяльність батальйону «Заря» ближча до незаконного збройного формування чи тероризму, тобто залякування населення.

— У військовому розумінні це носить назву колаборація… Незаконні збройні формування можуть формуватися як із громадян держави, так із залученням найманців з інших країн чи приватних військових компаній… Незаконним збройним формуванням є і ІДІЛ, але визнана і міжнародною терористичною організацією, тому що використовує методи залякування. Війна, яка тривала в Україні на той момент, несла в собі елементи підривів, вибухів, роботи ДРГ із закладення вибухівки, зачисток мирного населення, викрадення людей за українську мову. Тобто методи, якими користувалися ці незаконні збройні формування, є ознаками терористичної організації. Вони були громадянами України і взяли зброю проти свого народу — це означає, що вони колаборанти. Сепаратисти — ті люди, які незгодні словесно і підтримують захоплення своїх територій іншими державами.

— Як людина з військовою освітою і бойовим досвідом, Ви могли б їх назвати комбатантами у значенні міжнародного права? — поцікавилась суддя.

— Так. У значенні міжнародного права всі люди, які беруть зброю і воюють на тій чи іншій війні, за гроші чи в місіях є комбатантами.

— На Вашу думку, це все ж були незаконні збройні формування, комбатанти чи терористи?

— А можна назвати в гібридній війні все разом? — запитала Савченко, сміючись. — Війна все ж таки між двома державами. Тут немає ідеологічної мети, де люди зібралися ненавидіти весь світ. Це є конкретно держава-ворог, яка є сусідньою державою. Російська федерація озвучила свою мету — захоплення територій. Ці люди (очевидно маються на увазі учасники ЛДНР — ред.) вирішили, що вони приведуть збройні сили іншої держави, владу іншої держави на свою територію. У класичному розумінні це визначення колаборанта… Люди, які воюють, беруть у руки зброю і не є офіційними збройними силами тої чи іншої держави, ці незаконні збройні формування не належать до регулярних військ якоїсь держави.

— Яку оцінку Ви б дали все ж таки? Це незаконні збройні формування чи терористичні організації? — повторила запитання суддя.

— Для мене це незаконні збройні формування і, відповідно, колаборанти. Викрадення людей — це методи терористичні…

— Були в них будь-які ознаки, що вирізняють керівний і рядовий склад, командування?

— У бою зазвичай знімаються погони. Це роблять усі збройні сили. Це є маскуючою ознакою… Коли потім ходили, то погони якісь одягали.

— А були на ньому (на Попову — ред.) будь-які знаки, які дозволяли б встановити його звання військове, приналежність до певної групи? Тому що зазначено, що скоєно за попередньою змовою групою осіб, які входили до НЗФ «Батальйон «Заря». Мають бути командири, рядові. Постає питання, чи входив він взагалі до НЗФ «Батальйон «Заря»?

— У них були нашивки «Батальйон «Заря», шеврони. Але не на всіх і не завжди. Наприклад, парадно-вихідна форма, на якій вони могли буть. Інша форма, неохайна, нестірана, запилена, на якій їх не було. Батальйон «Заря» був точно на Плотницькому і він носив цю нашивку завжди. Решта — на комусь бачила, на комусь не бачила.

— Попов у що був вдягнений?

— Темний низ — «український дубок», мультікам — верх і «койот» чи щось інше — це бронежилет. Це комбінована форма.

— Шеврони були якісь? Знаки розпізнання?

— Було червоне на лівій руці. Чи був точно батальйону «Заря» шеврон [не знаю], але червоний колір був. Нашивки можуть вішать любі.

— Коли Ви були захоплені, позбавлені волі, Ви це розцінюєте як взяття у полон українського військовослужбовця або як захоплення заручника, що вчиняється терористами?

— Я розцінюю перший день як взяття у полон. З другого боку воювали представники збройних сил Російської федерації. І війна була між Україною і Росією, а не спецоперація чи якась АТО. Коли мене вивозили з території України на територію РФ, із статусу військовополоненого я набула статусу заручника. Викрадають людей як заручників.

— А з якою метою викрали Вас?

— Мені про це ніхто не сказав.

— Ваша оцінка? Може, пояснювали, що будуть обмінювати чи висувати вимоги? Бо тероризм завжди супроводжується певними вимогами. Це крайня, радикалізована форма політичної діяльності, поставлена поза законом.

— Якщо іде війна між двома країнами, як зараз, і беруть у полон і вивозять в іншу державу, то людина залишається полоненим. Коли війна була невизнана, Росія не казала, що вона там воює і ми казали, що в нас якась Антитерористична операція, то офіцери збройних сил РФ вивозили мене до себе не як військовополонену і не визнавали мене, що я військовополонений.

— Попов Вас вивозив із поля бою до Луганська. А далі Вас вивозили представники збройних сил РФ, правильно я розумію, — уточнила суддя.

— Представникам у російській формі мене передали на шахті. Колаборанти із батальйону «Заря» везуть до шахти і передають. Це закинута шахта. Мене передали російським військовим на території України.

— Попова Ви вже не бачили?

— Його не було зі мною в машині. В машині зі мною сиділи інші люди. На голову мені одягнули мішок. Я бачила світлотіні, чула голоси. Я бачила їхню форму, бо я пила воду і піднімала маску частково. Через кордон мене перевозили росіяни і передавали ФСБ-шникам.

— Ви чули, що вони хочуть, чому вони Вас вивозять? Хочуть Вас обмінювати, показово стратити, показово судити? Ми знаємо Вашу подальшу долю, але…

— Ні. Всіх, кого вони хотіли обмінять, вони залишили в Луганську. Для чого вивозили, цього мені ніхто не озвучив. Росія не оголошувала і не визнавала війну і, відповідно, визнавала те, що викрадала наших людей. І це не тільки я. Це доля дуже багатьох політв’язнів, які опинилися на території РФ. Тобто Росія чомусь викрадала наших людей. Якщо Росія говорила, що це діло України і там воює якесь ЛДНР з Україною, то чому ми опинялися в Російській федерації?! Тобто Російська федерація викрадала людей і діяла як держава-терорист. Коли ФСБ-шники мене приймали, запитали: «Правий сектор», а я сказала: «Військовополонений». Вони цього не визнавали. Це означає, що вони викрадали людей з України. Сотнями! Для чого?! Напевно, для медійного тероризму. Їм треба було показати, що українці там убивають самі себе і вбивають російських журналістів й інкримінувати всякі фальшиві звинувачення.

Адвокат Олексій Виноградов, наданий Попову для захисту державою, запитань потерпілій не ставив.

Суддя Сергієнко, завершуючи засідання, вкотре доручила секретарю розмістити повістки для Попова в газеті «Урядовий кур’єр». Обвинуваченого інформують про дати слухання справи, даючи можливість особисто постати перед судом.

Після судового засідання прокурор Сергій Ладний підтвердив, що наразі за подіями викрадення Надії Савченко обвинувачують тільки двох осіб — громадянина України, колишнього ватажка «ЛНР» Ігоря Плотницького і громадянина РФ Олександра Попова. Доказів щодо інших кількох десятків осіб, які, зі слів потерпілої, були там, слідство не зібрало.

— Для ідентифікації особи не достатньо одної фотографії, треба установчі дані: прізвище ім’я, по батькові, дата і рік народження та інше, щоб відрізнити однофамільців, — пояснив прокурор.

Плотницького і Попова, як запевняє прокурор, встановили начебто не тільки із показань Савченко, а й завдяки фото та відео в інтернеті і роботі оперативних підрозділів. У наступних засіданнях мають досліджуватися письмові докази, які можуть дещо пролити світло на це питання.

Справу Плотницького ще з 2016 року розглядають у Подільському райсуді Києва. Прокурор пояснює, що там більший об’єм обвинувачення і більше матеріалів. Справа Плотницького слухалась не одним суддею, а трійкою і вже була на завершальному етапі, але у 2019-2021 році тричі змінився склад колегії суду. Судді Бородій і Отвіновський перейшли до Верховного суду, а суддя Зубець звільнився у відставку. Захисник Плотницького наполіг починати все спочатку. На продуктивності розгляду позначилася також пандемія COVID-19 і події воєнного стану. Тому до кінцевого рішення там також іще далеко.

---

Ірина Салій,  «Судовий репортер»