У Шевченківському суді Києва цього тижня судили представників збройних формувань квазідержавних утворень «ЛНР»/«ДНР», які після 24 лютого разом із росіянами рушили воювати проти України. За матеріалами одного з кримінальних проваджень, щонайменше 40 таких громадян України вступили до лав армії РФ та в її складі вторгнулися на українські землі.

«Судовий репортер» провів три дні в стінах суду, спостерігаючи засідання від підготовчої стадії до вироку.

Обвинувачені брали участь у процесі по відеозв’язку з табору для військовополонених — Держустанови «Табір для тримання військовополонених «Захід 1». Їх запрошували по черзі.

До слова, ще півтора місяці тому на Вінниччині «ДНРівців», яких спіткала аналогічна доля, судили за особистої присутності в залі суду. «Судовому репортеру» пояснили, що на той момент табір для військовополонених ще не був до кінця облаштований та не було розуміння, де тримати цих чоловіків. Тепер ситуація прояснилася і всі вони беруть участь дистанційно. Та відомо, що табір може одночасно підключити в судовий процес не більше двох бранців — має для цього тільки дві обладнані кімнати. Всі інші мусять чекати, коли кімната звільниться. Із трансляції чутно, як працівник установи гукає, то одного, то іншого, які чекають у коридорі поруч.

Біля обвинувачених щоразу сидить адвокат, наданий державою, бо коштів на власного вони не мають.

Примітно, що усі підсудні наполягають на швидкому розгляді справи одним суддею, а не трійкою і без присяжних, як це передбачено у справах із перспективою довічного покарання. Причина проста — вони розраховують на обмін і швидке повернення додому. Наш співрозмовник із правоохоронного органу каже, що раніше засуджені за аналогічних обставин вихідці з Донбасу і Криму вже можуть бути обміняні чи дуже близькі до цього.

Так, 27 червня суддя Євгеній Сидоров провів одне за одним чотири підготовчі засідання. Обвинувачені та їх адвокати бажали, щоб розгляд відбувся у той самий день, коли і підготовче засідання. Але зробити так було неможливо, оскільки, розглянувши справу, суддя мусив виходити до нарадчої кімнати і до ухвалення вироку не міг розглядати інші справи. Тому, наприклад, суддя Сидоров запланував розгляд цих справ на три дні.

Наступного дня ми могли також спостерігати розгляд подібних справ іншими суддями — Овсеп’ян, Бугілем, Слободянюком.

Цікаво, що підхід суддів не був зовсім однаковим. Так, суддя Сидоров вважав за потрібне досліджувати по 2-3 томи письмових доказів, хоча захист і був за спрощений розгляд, тобто без вивчення цих доказів, оскільки обвинувачення не оспорюється. Інші судді віддали перевагу саме спрощеному порядку і лише допитували обвинувачених та досліджували їх характеризуючі документи.

Така прискіпливість у розгляді цих справ саме судді Сидорова має цілком очевидне пояснення. Адже він колишній суддя військового суду Хмельницького гарнізону, а ще раніше слідчий і прокурор військової прокуратури. У кінці 2010-го військові суди ліквідували і Сидоров став суддею Шевченківського районного суду Києва. Більше того, Сидоров публічно виступав за те, що військові суди в Україні потрібні.

Адвокати з труднощами намагалися дістати якісь документи від рідних своїх підзахисних із окупованих територій — щодо складу сім’ї та місця роботи. Але усі підсудні щонайменше мали характеристики із табору військовополонених. Ці довідки дещо проливають світло на побут та звичаї в цій установі. На всіх засіданнях, які автору пощастило відвідати, оголошувалися тільки позитивні відгуки від керівництва табору: в’язень дотримується санітарної гігієни, підтримує порядок у приліжковій тумбочці, долучається до благоустрою табору, підтримує товариські стосунки з іншими полоненими.

Із документів вбачалося, що чоловіки були доправлені сюди у травні. Раніше деякі з них утримувались у СІЗО та виправних колоніях різних областей України.

Чимало із підсудних поставали перед судом уже двічі. 20 і 24 травня цього року Павлоградський і Петропавлівський суди Дніпропетровської області судили бранців за участь у незаконних збройних формуваннях і участь у посяганні на територіальну цілісність, призначаючи по 8-10 років позбавлення волі. Тільки після цього частину матеріалів по держзраді і терористичній організації передали на Київ. Чому так сталося, до кінця незрозуміло. За словами прокурора Юрія Ушатого, який представляв справи у столичному суді, це пов’язано із тим, що різні злочини розслідували різні правоохоронні органи. У всякому випадку столична прокуратура отримала ці справи, коли обвинувачені вже були засуджені в Дніпропетровській області.

Більшість суддів, завершуючи розгляд справи в другій половині дня, анонсували оголошення вироків наступного ранку. Але, наприклад, суддя Бугіль 28 червня приблизно за одну годину провів і підготовче засідання, і розгляд по суті, коротко опитав мобілізованого із ДНР Леоніда Гусейнова і через 15 хвилин оголосив вирок — 12 років позбавлення волі з конфіскацією.

Пішов працювати на «ЛНР», щоб бути вдома з дітьми

Усіх підсудних можна поділити щонайменше на дві групи — ті, хто відносно добровільно уклав контракт про військову службу в терористів, і ті, кого мобілізували, як вони кажуть, примусово.

Зокрема, контрактниками є Олександр Шпак, Юрій Смелік і Сергій Деркачов. У січні 2022-го вони підписали договори про військову службу в окремій ремонтній роті 2-ї окремої мотострілецької бригади 2 армійського корпусу народної міліції ЛНР. 30 березня біля села Макіївка Кременецького району Луганської області ці троє наштовхнулися на українських солдатів і здались без бою.

Обвинувачений Шпак, народився 1993 року в Єнакієво на Донеччині. Останні роки проживав у селищі Новоганнівка Луганської області. Має середньо-спеціальну освіту, раніше неофіційно працював на будівництві.

Шпак вважає себе громадянином України і має дійсний паспорт, бо у 2018-му по досягненню 25 років вклеїв туди нове фото. Щоб зробити це, він виїздив на підконтрольну українській владі територію.

17 січня 2022-го Шпак уклав контракт на проходження військової служби у підрозділі «Народної міліції ЛНР» і був зарахований на посаду «кателажника». 9 лютого 2022 цивільна дружина народила Шпаку двійню.

Оскільки батьки немовлят офіційно шлюб не укладали і на момент їх народження Шпак був на військовій службі, то в свідоцтві він не зазначений як батько, там стоїть прочерк. Свідоцтво про народження видано «Луганською народною республікою». Крім того, сім’я виховує двох дітей жінки від першого шлюбу — 8 і 12 років.

«Пошли слухи за эту мобилизацию и пошел подписал контракт, потому что не с кем детей оставить, если заберут под мобилизацию, — пояснював обвинувачений, збиваючись то з російської на українську, то навпаки, — Определили меня к ремонтной роте. Ходил как на работу. Два дня працював, два дня — дома. Намагався частіше бути з дітьми… По контракту я перебував на території города Луганська, мав можливість бути вдома кожного дня. А так, якщо [мобілізація], я б не знав, де я попаду…

Участі у бойових зіткненнях з ЗСУ не приймав. Коли виїхали 24 лютого, я був зачислений як кателажник… эвакуационный взвод… возить боевую технику, которая вышла з ладу. Виїжджали, цепляли машину, була легка колесна техніка і важка бронетехніка. Цепляли, везли і вже остальний состав ремонтировал».

Чоловік каже, що, за умовами контракту йому платили до 10 тисяч російських рублів. Такі гроші йому видали в роті готівкою на руки 8-9 лютого 2022 року. Були списки і відомість, в якій він розписався. Крім того, виплату грошей фіксували на відеокамеру.

24 лютого о 5-6 годині ранку Шпак за наказом командира отримав автомат Калашникова і чотири магазини з набоями та змішаною колоною з російськими військовими виїхав у напрямку Трьохізбенки.

«Когда выезжали, на машине была написана буква «Z», английская…», — каже обвинувачений. Але хто і коли наніс цей символ він не бачив.

— Чому саме 24 лютого ви отримали зброю? — запитав прокурор.

— Командир сказав, що ми виїжджаєм кудись на троє суток. Выдали оружие, выдали набои, бронежилет, каски… Никто не знал, куда мы едем.

— Розкажіть про день, коли Вас взяли в полон. Де і з ким Ви перебували?

— Це було 30 березня. Я мав їхати додому. Командір сказав, що треба поїхати забрати ще одну машину. Як обично. Був я — кателажник, водій Деркачов Сергій Сергійович… і той, хто знав, де знаходяться ці машини — Смєлік Юрій Михайлович.

— Звідки ви виїхали і куди поїхали?

— Населенный пункт Краснореченское Луганской области. Поїхали в сторону Макеєвки. Там звернули на поле, їхали вздовж поля декілька годин. В посадке зустрілися із військовслужбовцями ЗСУ. Вийшли, поклали зброю, здалися.

— У вас бій відбувся? Застосовували зброю?

— Ні з нашої сторони, ні з сторони ЗСУ вогонь ніхто не відкривав.

— Навіщо Вам зброя була?

— Я її ні разу не використовував. Когда меня приняли… потрапили в полон, зброю ми віддали. Я з неї ні разу не стріляв.

На запитання судді прокурор пояснює, що вилучення автомата в документах не зафіксовано, про це відомо тільки зі слів самого обвинуваченого, адже протокол затримання на передовій не складали.

— При Вас які документи були? — поцікавився суддя.

— Ніяких.

— Паспорт?

— При мені нічого не було.

— А де були Ваші документи?

— Дома.

— А Вам якісь документи видавали, що Ви підписали контракт. Як Вас ідентифікували свої?

— Не знаю. Я прибув 17 січня до воєнкомату, пройшов загальну комісію — це знайняло около полутора-двух часов. Розписався, вийшов. Сказали на слєдующий день 18-го числа быть уже в роте. Все. На руки никакие документы не давали.

— На тій території, де вас затримали, йшов якийсь бій?

— Ні, там було тихо.

— А що це за техніка? Вона підбита?

— Якоби просто не змогли її завести.

— Несправна чи що?

— Не можу дати пояснення. Сказали, що вона просто не завелась і надо приїхать, забрать.

Суддя перепитує, чи підтверджуються чимсь такі показання. Прокурор відповідає, що інші двоє затриманих розповдають аналогічне.

«Завдання було евакуація техніки з місця, яке знав тільки один із них і керував рухом транспорту… Група військовослужбовців, з якими вони вступили в діалог, вважали їх солдатами «ЛНР» чи Росії, але в розмові було з’ясовано, що це військовслужбовці ЗСУ, тому зіткнень із застосуванням зброї не відбувається», — переказує прокурор версію подіїй.

Суддя повертається до допиту обвинуваченого.

— Вам відомо, що Україна оголосила стан війни?

— Наразі так.

— Звідки відомо? По телебаченню, від командування, ЗМІ?

— Це зараз.. А тоді коли ми виїжджали… слышны были какие-то взрывы, выстрелы, артилерия. А на самом деле я ничего такого не знал, що почалося там.

— Ви телебачення не дивилися?

— Ні, якби не вистачало часу на це.

— А чого ж тоді підписали контракт? Самі ж сказали, що підписали, щоб не мобілізували.

— За мобілізацію дізнався від свого знайомого, що скоро буде… І виїхати со страны… с этой Республики никуда не мог, так как жена была в больнице на сохранении. Мне избежать этого бы никаким образом не удалось.

— Все ж таки, Шпак, яка була мета підписання цього контракту? — запитав суддя.

— Сохранение себе спокойного пресечения блокпоста, чтобы приезжать домой, не попасть под мобилизацию. На выезде з Луганска стоит блокпост. Постоянно всех останавливают, шугают.

— Так у Вас же документів не було. Самі зазначили, що документів Вам не видавали, — зауважив суддя.

— Ви питаєте, чому іменно підписали контракт?

— Так. Мета, яка була підписання Вами контракту?

— Чтобы быть дома с детьми. Жінка була в лікарні на збереженні. Я був со старшими детьми дома. И спокойно чтоб пересекал [блокпост]. Задавал вопрос командиру по поводу военного билета. Говорил: скоро получишь, еще не готово. Когда нас останавливали, звонили командиру, он подтверждал и я ехал дальше. Это выезд из Луганска, в сторону Краснодона, в сторону дома.

Відповідаючи на запитання адвоката, Шпак говорить, що в період з 17 січня до 24 лютого зброї йому не видавали і він ходив у ремонтну роту виключно як на роботу, причому не ремонтував військову техніку, а лише патрулював територію по периметру. До бойових зіткнень його не готували.

У дебатах прокурор Ушатий сказав, що під час судового розгляду встановлено, що обвинувачений служив за контрактом у військовому підрозділі терористичної організації і залучався спершу до караульної служби, а з 24 лютого і до ремонту техніки, яка використовувалась у війні проти України. Тобто такі його дії свідчать про державну зраду, а саме перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, а також участь у терористичній організації.

Адвокат Віра Карпінець намагалась пом’якшити ставлення суду до її підзахисного.

«Він жив на території цієї терористичної організації. Свідоцтво про народження його дітей видано терористичною організацією. Єдина для нього цінність на території цієї терористичної організації — це його сім’я… Я не піддаю сумніву, що єдиною можливістю для нього було підписати контракт і вступити в ремонтну роту. Його посада «кателажник» зводилась до того, щоб евакуювати підбиту техніку. Він не брав безпосередньої участі у зіткненннях. Навіть момент затримання відбувався без перестрілки. Я би просила без конфіскації [майна]… Він хоче швидше побачити своїх дітей».

«Прошу понять, простить, каюсь. Нічого такого не готував, зброю не застосовував, — говорив Шпак в останньому слові. — Помагав місцевому населенню навіть, коли їздили, бо в населених пунктах не було світла, то роздавали людям їжу, соляру, бензин для генераторів. Чем могли, тем помагали».

Суддя Євгеній Сидоров засудив Шпака до 12 років позбавлення волі. З урахуванням вироку Павлоградського суду Дніпропетровської області остаточний строк складе 12 років і 6 місяців ув’язнення.

Поки суддя перебував у нарадчій кімнаті прокурор перемістився в інший зал, де почали судити спільника обвинуваченого — Юрія Смеліка, 1972 р.н.

Чоловік має тільки 8 класів загальної освіти і за плечима вже кілька судимостей — на початку 90-х і в 2001-му. 20 травня 2022 року Павлоградський суд призначив йому 10 років тюрми за посягання на територіальну цілісність України і участь у незаконному збройному формуванні.

На окупованій території в обвинуваченого дружина, троє дітей підліткового віку і 22-річний син-інвалід який у 2015-му наступив на протипіхотну міну і втратив ногу.

У підрозділі армії ЛНР Смелік обіймав посаду «механіка-водія БМП-1». У день затримання саме він підказував іншому водію, куди їхати, щоб підібрати несправну техніку.

Смелік визнає вину і не наполягає на дослідженні письмових доказів, допитах свідків. Суддя Тетяна Овсеп’ян попередила, що в такому випадку учасники не зможуть оскаржити вирок суду щодо обставин справи, а тільки в частині призначеного покарання.

Чоловік розповідає, що у січні підписав з підрозділом ЛНР контракт і ходив як на роботу, працював слюсарем. Пояснив, що в дружини рак і він так заробляв гроші.

«24-го я пришел на работу. Сказали туда и обратно. До 8-го марта в коммандировку. Сказали поехать машину сделать. Машины ломались, я ремонтировал… Машина разулася, я остался на ночь… Сказали: остаешся, ремонтируешь, доганяешь… Там стояла другая машина… Сцепления… Я это ремонтировать не могу… Поехали втроем за машиной и попали в плен», — пригадує чоловік.

Відповідаючи на запитання судді, Смелік починає сперечатися з приводу дати, а саме, що контракт про військову службу він підписав 17 січня, а не 25-го, як говорить прокурор. Хоча саме друга дата вже зафіксована у вироку Павлоградського суду, який набув чинності. Втім, для встановлення обставин у цій справі даний вирок не має значення. Суддя пояснює Смеліку, що аби розглядати справу спрощено, він мусить повністю погоджуватись зі змістом обвинувального акту. «Потрібно, як в акті розказувати, інакше повинен бути повний порядок. Всі документи витребовувати, свідків допитувати», — говорить суддя Овсеп’ян.

Порадившись із адвокатом, обвинувачений каже, що не треба нічого міняти.

— Коли Ви підписували контракт ви розуміли наслідки? — запитала суддя.

— Шо пойдем воювать?! Я просто не думал, что будет война.

«Простой рабочий человек»

Мешканець Донецька — Руслан Михальов, 1990 р.н., шахтар — був, з власних слів, примусово мобілізований 24 лютого на зупинці громадського транспорту на площі Свободи, коли їхав додому. «Стоял на остановке, ехал с работы. Подъехали двое и забрали в машину, комендатура. Повезли в военкомат, никого не выпускали, оформляли документы. Потом посадили в автобус и повезли на мясокомбинат», — розповідав він в інтерв’ю за кілька тижнів до суду.

Маючи вроджену ваду зору і довідку про непридатність до військової служби, був залучений до армії «ДНР» на посаду стрільця.

— Поехали в Российскую Федерацию, в город Белгород. На следующий день нас посадили в автобус и повезли в село Веселое. В Веселом мы пробыли около двух недель. Ничего не делая, просто строясь. После чего нас повезли в село Кутузовка Харьковской области. Там два моих знакомых убежали… Мы убежали тоже, спрятались в подвале. И 27-го числа мы сдалися Вооруженным силам Украины.

У районі селища Кутузівка Харківської області разом із Михальовим здалися ще троє чоловіків.

У полоні Михальов перебуває з 27 квітня. Спочатку він утримувався у Харківському СІЗО, а до табору військовополонених прибув 30 травня.

— У Вас є паспорт громадянина Російської Федерації? — запитує суддя Сидоров, гортаючи матеріали справи.

— Так.

— Коли Ви його отримали.

— В октябре того року. На роботі сказали получить… Отримав, щоб не вигнали з роботи.

— Ви від громадянства України не відмовлялись? Заяву не писали? До президента не звертались?

— Ні.

— Тобто Ви є громадянином України і цей факт підтверджуєте?

— Так.

— Чи отримували Ви зброю і яку? — запитав прокурор.

— Автомат.

— Чим Ви займались на території Російської Федерації?

— Нам видали сухпайки, ночь пройшла і все.

На уточнюючі запитання прокурора Михальов підтверджує, що в Україну його та інших мобілізованих перемістили транспортом, за кермом якого були російські військові.

— Що входило до завдань, які ви виконували на території Харківської області?

— Нам не давали ніяких завдань. Сказали копать окопи і стоять в строю.

Також Михальов розповідає, що близько місяця вони перевіряли документи людей, які проходили повз їх позиції. Стверджує, що нікого не затримували, оскільки всі перехожі мали місцеву реєстрацію. Михальов носив при собі автомат, але переконує, що жодного разу не стріляв.

— Чи пояснювали командири, з якою метою ви знаходитесь на території Харківської області?

— Ні. Мы обращались, чтоб нас везли домой. Нам говорили, если вы поедете, то это десять лет (йдеться про позбавлення волі за втечу — ред.).

— Тобто якби ви проходили службу на території Донецької області, то ви не сильно заперечували б?

— Я просто хотів додому. Я не військовозобов’язаний. Але мене ніхто не хоче слухати. Я просто ходив на роботу. Я никогда в жизни не держал зброю. Нас просто киданули. Просили, чтобы нас вернули домой. У меня есть справка, что у меня больные глаза. Но это было бесполезно.

Адвокат Денис Чехов запитав свого підзахисного, чи проходив той строкову службу. Той повторює, що ні, бо не військовозобов’язаний і має так званий «білий квиток».

— Чи отримували Ви заробітну плату в лавах «ДНР»? — запитав прокурор.

— Ні.

— А обіцяли заплатити?

— Шо-то обіщали.

— Тобто кошти Вам були не потрібні? Вас там кормили? — поцікавився суддя.

— Готували в польовій кухні їду.

— На зайнятих територіях українських ви займались мародерством?

— Ні.

— Харчі? Багато відео є, що курей ловлять.

— Ні, нікакіх деєйствій не вополняли.

— Тобто ви зайшли в населений пункт, де проживають українці. У вас був свій комендант?

— В Кутузівці був комендант. Позивний — Вітязь. Не знаю, як його звуть.

— Кадирівці у вашому підрозділі були?

— Ні, у нас всі мобілізіровані, кого забрали з вулиці. Командири я не знаю, звідки взялися, а всі інші були мобілізіровані.

— Громадяни РФ були?

— Приїжджали до командирів, поговорили і уїхали. Я не участвував, я не знаю. По шевронам було видно, що Російська Федерація.

— Коли ви були в Харківській області, бойові дії велися, обстріли?

— Велися. І нас обстрілювали, і… где-то далеко тоже стріляли. Не знаю, хто і як.

— Ви зазначаєте, що взагалі не стріляли зі зброї.

— Ні, тільки рили окопи.

— Ви за період, коли були в Харківській області, з місцевим населенням спілкувались?

— Люди не хотіли з нами спілкуватися.

— Тобто ви розуміли, що ви загарбники так?!

— Так (нерозбірливо).

— Ви якісь дії вживали, будучи громадянином України, щоб покинути це місце? Щоб перешкодити збройному конфлікту?

— У нас двоє убєжало і більше ніхто не… Я не знаю, що з ними зараз.

— У вашому підрозділі були втрати?

— Так.

— Можете сказати, скільки втрат було у взводі і роті?

— У взводі не могу сказать, а в роті трьох чоловік убило, пряме попадання.

— А яким чином поповнення було?

— Людей? Та не було поповнення.

— Розстрілів мирного населення, громадян України не було?

— Ні.

— Вам відомі такі факти в вашому підрозділі?

— Ні.

— Ви говорите правду, обвинувачений?

— Так. Я никогда… Я шахтар, обичний чоловік, которий работаєт на шахті. Я просто рабочий чєловєк.

— Ви зазначали, що щиро каєтесь. У чому Ви каєтесь?

— В том, що ізмєніл родінє.

— Ви це розумієте? Усвідомлюєте?

— Так, розумію.

— У вас була можливість покинути окуповану територію?

— Ні, ні.

— У разі засудження Ви будете повертатись на підконтрольну [РФ і ДНР] територію чи залишитесь в Україні?

— У мене жінка в Донецьку.

— Ви розумієте, що Вас знову відправлять на фронт?

— Ні, я не пойду. Это 100%.

— А які заходи Ви можете вжити, що Вас не призвуть? — уточнив суддя.

— Поламаю ногу собі.

— А Вам відомі факти самокаліцтва військовослужбовців ваших? Було таке?

— Слышал, что простреливали ноги.

— Який настрій у людей в Донецькій і Луганській областях з приводу війни?

— Та ніхто не хоче війни. Я не хотів війни. У шахті работаю з 2010 року. Просто хотів работать.

Прокурор попросив для Михальова 12 років в’язниці.

---

Ірина Салій, «Судовий репортер»