Засуджений за теракт і обміняний в «ДНР» громадянин Сергій Пастухов випадково вернувся в Україну і потрапив за ґрати. Наприкінці минулого року йому дозволили оскаржити вирок.
Обмін як уникнення покарання
31 березня 2017 року в Центральному районі Маріуполя у результаті вибуху за кермом автомобіля загинув полковник Служби безпеки України Олександр Хараберюш.
За пів року після цього в Одесі затримали Юлію Просолову, 1988 р.н. із Донецька, яка, за версією слідства, заклала вибухівку в машину Хараберюша.
Ще один фігурант цієї історії — пенсінер Едуард Бондаренко. У березні 2016-го він поїхав до окупованого Донецька, зустрівся з представниками «Міністерства держбезпеки ДНР» і попросив допомоги у вирішенні побутових проблем його доньки-студентки одного з вищих навчальних закладів «ДНР». Навзаєм чоловік погодився передавати інформацію щодо кількості, різновидів і місць дислокації військової техніки та особового складу Збройних сил України.
Третій співучасник — Сергій Пастухов, на момент подій віком близько 40 років. Офіційно безробітний він проживав із цивільною дружиною та її сином. У минулому неодноразово судимий — за грабіж, незаконні операції з металобрухтом, а в 2016-му за крадіжку отримав три роки умовно. Приблизно у березні 2017 року з корисливих мотивів Пастухов погодився допомагати представникам «ДНР» у терористичних актах шляхом зберігання та перевезення вибухівки.
За матеріалами справи, Пастухов привіз вибухівку до Маріуполя в пакеті з продуктами. Поруч із кафе «Чебуречна» між житловими будинками №№ 98-91 по проспекту Металургів у Маріуполі до нього підійшла раніше незнайома Юлія Просолова і сказала кодову фразу: «Я за посилкою від тітки. Ви повинні мені передати поїсти». Дівчина забрала пакет і сховала його між гаражами. Бондаренко відшукав «передачу» і зібрав вибуховий пристрій докупи. Близько 4 ранку Просолова прикріпила вибухівку до днища автомобіля Хараберюша.
За свою роботу Просолова отримала 15 тисяч доларів. Пастухову, який перевіз вибухівку, заплатили 800 грн і дали 1000 грн на таксі. Бондаренко за те, що зібрав вибуховий пристрій, отримав винагороду у невстановленому слідством розмірі.
Про Пастухова відомо, що він після загибелі Хараберюша продовжував співпрацю з «ДНР», шукав надійних людей, які б також могли перевозити вибухівку. У кінці березня 2018-го він вчергове отримав елементи вибухівки і заховав в упаковках з борошном, які попросив товариша потримати в себе вдома.
Пастухова і Бондаренка затримали через рік після загибелі Хараберюша. Просолова впізнала Пастухова як людину, що передала їй пакет із вибухівкою.
25 вересня 2018-го Просолову в закритому засіданні засудили до 12 років в’язниці. Через рік її спільники визнали вину і отримали аналогічний вирок.
Усіх трьох — Просолову, Пастухова і Бондаренка — обміняли на українських громадян, які утримувалися в тюрмах терористів «ДНР» / «ЛНР».
Пастухова і Бондаренка обмінювали через три дні після вироку в грудні 2019-го в рамках Мінських домовленостей — звільнення і обміну всіх заручників і незаконно позбавлених волі, за принципом «всіх на всіх».
Випадкове повернення
Через пів року обміняний громадянин Пастухов знову опинився в Україні. Його затримали і помістили до Маріупольського слідчого ізолятора. Через чотири дні після цього він подав скаргу на вирок, посилаючись на те, що у звʼязку з обміном не зміг скористатися правом на апеляцію. Він стведжував, що вину визнав вимушено і своє повернення в Україну пояснив тим, що розвідники СБУ викрали його з окупованої території.
Донецький апеляційний суд Пастухову відмовив, вказуючи на те, що засуджений і його адвокат не навели поважних причин для пропуску строку на апеляційне оскарження. Але в березні 2021-го Верховний суд визнав рішення невмотивованим і скасував. Та через кілька місяців апеляційний суд виніс аналогічне рішення.
У грудні 2022-го ухвалу апеляційного суду знову скасували. Верховний суд вважав, що нижча інстанція не оцінила доводи Пастухова і його захисника, що одразу після оголошення вироку і звільнення з-під варти він перебував під контролем правоохоронних органів, а потім — під контролем органів на тимчасово окупованій непідконтрольній Україні території і, ймовірно, не мав можливості звернутися за захистом та правовою допомогою.
У квітні 2023-го Дніпровський апеляційний суд вкотре клопотання Пастухова не задовольнив.
Досліджувалися офіційні документи, які підтверджують, що 23 вересня 2019 року, тобто за три місяці до вироку, Пастухов дав добровільну згоду на обмін. Після цього він постійно спілкувався із представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста. А 29 грудня 2019-го в рамках взаємного звільнення за власним бажанням перемістився на тимчасово окуповану територію Донецької області.
У червні 2020-го при затриманні Пастухов пояснив, що після обміну залишився в окупованому Донецьку. Там він жив за рахунок матеріальної допомоги матері та дружини, які мешкають на підконтрольній Україні території у місті Курахове. Дружина їздила до нього в гості у Донецьк. У червні 2019-го Пастухов гостював у товариша і вони вживали спиртні напої. 13 червня чоловіки вдвох на маршрутному таксі поїхали до Петровського району міста Донецьк, щоб половити раків на ставку поблизу села Олександрівка Марʼїнського району. Під час ловлі раків до них підійшли українські військовослужбовці і, щоб зʼясувати хто вони такі, відвели їх у поліцію.
Із матеріалів справи вбачається, що Пастухов начебто пояснив, що переплив цей ставок і саме так опинився на підконтрольній Україні території, де був затриманий. Коли стало відомо, що чоловік засуджений до 12 років увʼязнення, то його одразу взяли під варту. Таким чином, версія про викрадення працівниками СБУ спростовується поясненнями самого ж Пастухова після затримання.
Можливість апеляції
Дніпровський апеляційний суд у рішенні від 12 квітня 2023 року пояснив, що Пастухов, погодившись на обмін, вирішив не оскаржувати вирок, оскільки знав, що цей вирок не буде виконуватися на окупованій території, а він планував проживати саме на непідконтрольній українській владі Донеччині. Ніякого тиску щодо визнання вини і згоди на обмін не встановлено.
«Визнання його вини, проходження процедури обміну та подальше переміщення на непідконтрольну Україні територію, колегія суддів розцінює як спосіб уникнути кримінальної відповідальності за скоєне», — йдеться в ухвалі.
Засуджений ініціював апеляцію тільки тому, що був затриманий внаслідок випадкового попадання на підконтрольну Україні територію і коли зрозумів, що відбуватиме тривале тюремне покарання.
Перебуваючи на непідконтрольній Україні території, Пастухов не хворів, на стаціонарі в лікарні не знаходився, в умовах ізоляції не перебував. Він весь цей час мешкав в окупованому Донецьку, де вільно пересувався, проводив дозвілля із товаришем і мав неодноразові зустрічі зі своєю цивільною дружиною, яка приїздила до нього з підконтрольної Україні території. Пастухов міг передати жінці апеляційну скаргу або попросити укласти від його імені угоду з будь-яким адвокатом чи звʼязатись з його колишніми захисниками. Засуджений не сконтактував по телефону з адвокатами, які представляли його в першій інстанції, щоб скористатися правом на апеляційне оскарження вироку. Зрештою, як вважає суд, Пастухов міг і сам приїхати на підконтрольну Україні територію, щоб подати апеляцію. Адже протягом 2019-2020 років були безперебійні пасажирські перевезення із непідконтрольної території, з міста Донецька, до будь-якого найближчого міста на підконтрольній Україні території.
У вересні 2023-го Верховний суд знову скасував рішення як таке, що недостатньо мотивоване. Апеляційний суд нібито не взяв до уваги та не оцінив доводи, що на окупованій території засуджений не мав можливості оскаржити вирок в апеляційному порядку і тільки в червні 2020-го після затримання зміг звернутися за захистом і правовою допомогою.
У листопаді минулого року Дніпровський апеляційний суд врешті-решт задовольнив клопотання Пастухова і його адвоката та поновив строк на апеляційне оскарження вироку.
Наразі відомо, що після окупації Маріуполя Пастухов утримується далеко від лінії фронту — у держустанові «Сокирянська виправна колонія №67» в Чернівецькій області. У судових засіданнях він бере участь у режимі відеоконференції.
Ірина Салій, «Судовий репортер»
20
0
20
20
