Ягідне — це невелике село в Чернігівській обласі, поблизу кордону України з Білоруссю. Під час недавньої окупації близько 350 мешканців села майже місяць утримувалися в шкільному підвалі.
Валентина постійна жителька села Ягідне. Вона мешкає біля школи і дитсадка, працює вихователькою.
— Коли почалася війна нас було троє: я, чоловік і моя мати — переселенка з Донбасу. У 2014 році я її забрала звідтіля. Я їх (окупантів — ред.) побачила з першої хвилини. Вони заїжджали до нас з-за школи, зі сторони Золотинки (село на Чернігівщині — ред.). Зайшли, виходить, із тилу. Ми їх чекали з Чернігова, а вони зайшли збоку зовсім, ззаду навіть. Чоловік пішов закидати в компостну яму відходи, а ми з матір’ю сиділи вдома. Я виглядала в вікно, бо щось довго чоловіка нема. Бачу з-за школи виїжджає ворожа техніка. Я одразу не зрозуміла яка техніка, але коли вони повернулися боком, я побачила збоку кружечки і зрозуміла, що це російська техніка.
Я побігла на кухню і дивлюся в інше вікно: вони проїхали і зупинилися біля Яблуневої вулиці. І потім почали стріляти. На техніці зверху сиділи два автоматичики чи кулеметники, не знаю… Я так розумію, що стріляли по вікнах. Тоді поїхали вони далі. Напевно, машин п’ять поїхало. А з другої сторони під наш будинок почали під’їжджати, здавати задом, ламаючи паркани. Ховалися за будинком нашим. 4 чи 5 машин стояло. Спочатку було страшно, не знали, що робити.
Згодом почули в під’їзді стукіт, почали ламати двері. Спочатку був грюкіт на першому поверсі, потім піднялись на другий і виламали двері навпроти нашої квартири, там дерев’яні були. А потім почали ламати наші двері, вони металеві. Не знаю, чого я закрила їх на всі замки. Вони їх ламали довго. Ми сиділи, тремтіли і з життям, мабуть, прощалися. Виламали двері, відкрили. Це вже було темненько. Вони (росіяни — ред.) з ліхтариками на лобах почали кричати, хто тут єсть. Я кажу: «Дві бабусі»
Непрохані гості стали оглядати речі в квартирі, уважно передивлялися фотографії, чи немає там військових. Потім один росіянин знайшов гаманець і забрав звідти гроші. Його напарник забрав дрібні дитячі іграшки, якими бавилися внуки господарів.
— Вони подивилися кругом і відкрили холодильник. Побачили там пельмені і наказали мені їх зварити і вийшли. А через деякий час зайшли чоловік, напевно, вісім, військових. Вирішили в нас покупатися, відкрили душову кабінку.
Прийнявши душ, окупанти забрали пельмені і пішли. Валентина не спала всю ніч і спостерігала появу нових військових машин у дворі. Вранці вона роздвивилася, що через кожні 30 метрів по вулиці стряли міномети. Стало очевидно, що почнеться стрілянина і це небезпечено. Саме тоді жінці пригадалося, що в школі є підвал. Йти у домашній підвал Валентина не хотіла, бо мати не змогли би спуститися крутими сходинками, крім того, там було сиро.
Валентина каже, що виглянула з будинку і попросила одного з військових дозволити їм із мамою піти в шкільний підвал. Потім ще вмовила дати їй вернутися додому за ковдрами. Дорогою назад у підвал один із військовослужбовців вистрелив їй під ноги.
— В перший день розстріляли хлопця із нашої вулиці. Він наче нікому нічого поганого не робив. З третьої вулиці Льоня, що в міліції працював, йшов з рушницею і його вбили. На першій вулиці, біля кладовища, витягли сім’ю. Хлопців забрали, а дівчат привели в підвал. Через деякий час знайшли їх убитими.
Вранці 3 березня, коли Валентина з матір’ю прийшли у підвал, там уже був кочегар із дружиною. Напередодні він прийшов у шкільну котельню, щоб включити опалення. Побачивши що в село заходить російська військова техніка, він побоявся виходити і залишився у підвалі. Після перших чотирьох решту жителів села вже зганяли в підвал примусово.
Так у підвал попав і чоловік Валентини, який, побачивш військову техніку, заховався у свахи.
Люди не мали з собою їжі, тому військові залишли кілька сухпайків.
Якось увечері заходив дуже випивший один тувинець. Розповідав, шо все вже захопили російські війська і залишився тільки один Чернігів. Однак селяни не йняли йому віри.
— Коли ми спустилися в підвал, то горіло світло, минуло години дві чи три і світло вимкнули. Це всі дні ми сиділи в темряві.
Підвал у нас — це не одна кімната, а декілька. Найбільша кімната це був спортзал. Там сиділо 130-150 чоловік. Всього було десь 360 осіб у середньому. До 70 дітей віком від 1,5 року до 18. Це було жахливо, так боляче переносилось. Так жаль було цих діток маленьких.
Спочатку в підвалі було дуже холодно. Коли зігнали людей, стало жарко. Перші люди, які йшли, ще забирали зі школи стільці, лавки спортивні, з садку поприносили деякі ліжечка, матраци, подушки. Комусь вистачило, а комусь ні. Хтось сидів на стільчику всі 27 днів там, а хтось трохи лежав. Моя мама не ходила майже, то вона напівлежечи на дитячому матраці. Шукали дощечки, картонки, щоб не сидіти на піску.
Сиділа і потом обливалася, не вистачало кисню. Одна жінка була дуже повна і впала, їй погано стало. Позвали лікаря їхнього (окупантів — ред.), бо зверху санчасть і привозили туди своїх поранених. Лікар як зайшов, а там дихать нічим. Він вийшов і нас випустили подихати свіжим повітрям.
У нашій кімнаті було 37 людей. З них 9 діток. Дітям було дуже страшно, дуже темно. Спочатку були в декого ліхтарики, то підсвічували. Подіставали, які в кого були свічечки. Потім включали керосивнову лампу. Одна жінка принесла. Через 10 днів нам стало жарко. Люди сиділи і задихалися. Почали говорити, що лампа та кисень їсть. Військовий обіцяв, що привезуть генератор. Через якийсь час почали його питати, а він сказав, що загубили генератор на дорозі. Ми зрозуміли, що їх по дорозі розбомбили чи щось таке.
Привозили «Комсомольську правду» російську: «Читайте ось “новини”».
Не можна було вийти на вулицю в туалет, тому стояли відра. Бували дні, коли не випускали навіть відра винести. Спочатку один одного соромилися. А потім і ніякого сорому не було, бо це було страшно.
Жінка розповідає, що перший час бранців іноді випускали у двір, діти могли бавитися. Російські військові десь, імовірно, на території дитсадка, знайшли м’ячик і дали дітям, а потім знімали це на камеру.
Зрозумівши, що полон надовго, вона стала вести календар. Підібрала вугілля і писала на стіні.
Валентина, як і інші колиші полонені з Ягідного, відзначає роботу волонтерів, які самоорганізувалися для готування їжі та інших питань. Вона каже, що це три брати, співробітники служби надзвичайних ситуацій.
Ще на початку росіяни забрали у селян мобільні телефони. Декому вдалося їх заздалегідь сховати чи зберегти сім-картку. Валентині її чоловік розповідав, що окупанти при перевірці заглядали навіть у рот.
Окупанти дивувалися прицільним пострілам ЗСУ по їх техніці і вважали, що це бранці, які сидять у підвалі, виступають наводчиками по телефону.
Одного разу осколком поранило одного із полонених — 14-літнього хлопця. Росіяни, за словами Валентини, вивезли його в Білорусь, але станом на сьогодні рідним вже вдалося сконтактувати з дитиною
Жінка пригадує позивні окупантів — Глухий, Клен. Такі ж раніше називала інша очевидиця подій.
— Були мертві люди. Їх виносили в кочегарку. Якщо людина помирала ввечері, то її не дозволяли винести і так лежала цілу ніч поряд із дітьми та іншими людьми. Якось дозволили 5-6 похоронить. Пішли наші на кладовище. Тільки викопали яму, як під’їхали якась машина і вистрелили. Хлопці попадали в ті могили, які викопали, поховалися. Двох поранено осколками. Просилися люди додому подоїти корову, бо як не подоїш, то пропадає молоко. Спочатку відпускали, а потім, щоб не ходили по домах, порозстрілювали цих корів, порізали свиней, курей.
Бачили, як з клубу грузили піаніно. Це все загружали в Урали: велосипеди, пральні машинки, невеликі холодильники позабирали, комп’ютери, прінтери.
30 березня росіяни, нічого не сказавши, пішли з села. Полонені нічого не знали і ночували ще одну ніч у підвалі. Наступного дня в Ягідне зайшли українські військові. Після вищеописаних подій сім’я Валентини на деякий час виїхала із села. Їх будинок зазнав пошкоджень. Тепер вони планують повертатися додому.
Раніше ми також публікували спогади матері, яка перебувала в цьому ж підвалі з своїм маленьким сином.
22
0
20
20
