Півтора роки мешканець Київської області утримується під вартою за звинуваченнями в державній зраді. Полонені російські військові розповіли слідчим Служби безпеки України, що цей чоловік допомагав їм під час окупації села Михайлівка-Рубежівка.

3 червня 2022-го на території Київського слідчого ізолятора працівники СБУ допитали військовополоненого Алєксандра Лоніна, командира взводу із 104 десантно-штурмового полку 76 десантно-штурмової дивізії РФ із міста Псков, військова частина 35515. Нижче у перекладі наводяться його показання.

— Ми 9 лютого прибули на територію Білорусі на навчання. І з 23 на 24 лютого у нас відбулася побудова підрозділів, побудова колон на вибуття у невідомому нам напрямку. Близько 2 години ночі ми построїлися. Командир роти старший лейтенант Кір’яков Сєргєй Сєргєєвіч дав вказівку рухатися в колоні. Наш полк був у замиканні. У момент руху я заснув і прокинувся о 6-й ранку на території України, як я зрозумів, бо, коли зупинилися, я побачив дорожній знак «Чорнобиль». Я запитав командира роти, але він дав відповідь, що все йде за планом навчань і зайвих запитань зараз не треба ставити. Ми сіли на техніку і далі рушили. 24 лютого біля 8 вечора біля мосту зупинилися. І вже багато підрозділів зібралося … 25 числа вранці ми рушили знову по дорозі прямо, в невідомому поки напрямі. Конкретики не було, просто рухалися за машиною, що стоїть попереду. 25-го ввечері також зупинилися на заправку, на нічліг. 26-го вранці також продовжили рух. З 26 на 27 число ми прибули до населеного пункту Здвижівка. Там уже було багато підрозділів. 27 числа о 4 ранку ми почали вибудовувати колони. О 8-й ранку почали рух… теж у невідомому напрямку. Надалі я дізнався, що це аеродром «Гостомель».

Підрозділ мій перебував у замиканні дивізії. Колона складала в районі 3 кілометри завдовжки. Коли ми під’їхали до аеродрому, побачили підрозділи танкових військ, БМП 3 моделі. Аеродром від нас був праворуч і як переїхали залізничну гілку, по нас був завданий удар артилерійський, можливо мінометний, щось великокаліберне. Колону розбили. У мене з трьох залишилася одна машина — на неї я загрузив поранених і вбитих і відправив у зворотному напрямку. З військовослужбовцями, які могли рухатися, я пішов у зворотному напрямку. Більше доби ми рухалися лісом і натрапили на свій госпіталь. Я віддав поранених. 1 березня вранці зібралися і там зустрів я командира роти. Порахували людей — зі мною опинилося 27 людей. Ми там зупинилися в лісі, закріпилися, окопалися і протягом двох тижнів там перебували.

15 березня вранці командир роти підійшов і сказав, що ми змінимо місце дислокації. Збудувалася колона і знову висунулась у знову невідомому мені напрямі. Через кілометрів 30 ми під’їхали і був знак «Михайлівка – Рубеж.. Рубежівка». Щось таке пам’ятаю, що Михайлівка… Населений пункт виявився досить великим. Під’їхали, було написано «Гранд Вілас». Нас зустріли військовослужбовці, ми з ними поспілкувалися. Конкретики не було, просто сказали, що з Хабаровська, з ними привіталися. Ми у них спитали, як обстановка. Вони нам пояснили, що, на відміну від усіх місць у Київській області, тут населення дружньо налаштоване до збройних сил Росії, всіляко допомагають нам, забезпечують усім необхідним, виділили місця для проживання, з нами співпрацюють повністю. Сказали, що познайомлять з головними особами, з якими надалі працюватимемо.

Увечері, коли стемніло, ми з командиром роти вирушили знайомитись, скажімо так, із людьми, з адміністрацією цього селища. Наші військовослужбовці з Хабаровська нас представили Володимиру, позивний «Узбек». Він нас увів у курс справи, запитав, що треба, може, медична допомога, продукти харчування, якийсь відпочинок необхідний… Загалом ми обговорили всі питання. Він запитав, чи могли б ми йому надати допомогу єдину в тому, що потрібна йому зброя. Я так зрозумів у них самих зі зброєю проблеми. У нього була тільки рушниця якась помпова. Я з командиром порадився і він сказав, що щось там є, що буде, те дамо.

Наступного ранку командир сказав, що зброя зібрана, ящик завантажений, необхідно забрати, взяти людей і відвезти, зустрітися з Узбеком і з ним будуть ще люди, які допоможуть розвантажити. Я під’їхав до «Гранд Вілас» і там зустрів нас Узбек. З ним було двоє людей. Один представився Андрієм, інший, здоровенький такий, – Степан. Поговорили, що кому треба… Я сказав, що ми привезли, що просили, — озброєння, яке було. Підійшов Степан та допоміг розвантажити. 10 хвилин ще порозмовляли. Вони нас ввели в курс справи, що тут всі налаштовані лояльно: «Населення, яке співпрацює, ми їм розпізнавальні знаки даємо — білі пов’язки. Якщо бачите, знаєте, що це наші люди. Організуємо патрулювання, ближче познайомимося».

Ми прожили там близько двох тижнів. Нам всіляко допомагали: продукти харчування, десь пожити, якісь будинки, машини, щоб сховати.

Протягом цього часу з нами ще постійно перетинався один із адміністрації цього населеного пункту. Швидше за все, він був там найголовнішим. Він представився нам Сергієм. Видно, ділова людина. По обличчю видно було, що він один із таких… Ну, людина серйозна, одразу почав із розвідданих, що якщо необхідно, я підкажу тут усе. Якщо треба організовуємо відпочинок. В основному з ним спілкувався командир роти, тому що він був головна людина, глава адміністрації так би мовити. Протягом двох тижнів він організував відпочинок нашим начальникам — рибаловлю, алкоголь пропонував різний.

Співпрацював із нашою розвідкою, щоб зайвий раз не тинятися і знати в які будинки заходити, де людей шукати, що конкретно стосується військовослужбовців України, поранених ЗСУ та цивільних людей, які були проти нас налаштовані. У населеному пункті були ті, хто до нас добре ставився, вітав нас і були ті, котрі проти.

Лонін впізнав Сергія за фото. Нижче діалог Лоніна зі слідчим мовою оригіналу:

— Почему узнал? Лицо характерное такое для спортсмена: нос большой, широкий, как будто бы разбитый. Он выглядел на 35-40 лет, не больше. Он постоянно с нами патрулировал поселок. В первые дни только с ним и ходили, потому что мы местности не знали. Он показывал, где какие посты выставить, где какие огневые точки поставить

— Передавал вам продукты питания?

— Да! И готовую пищу, и продукты питания, и алкоголь. Лично я не употребляю алкоголь, но алкоголь присутствовал, люди мы военные.

— Смогли бы вы узнать этого Сергея?

— Думаю, да. Он постоянно на виду был. Он главный среди них всех был. Видно было по поведению, по тому, что он отдавал указания населению и по поводу повязок отдавал указания, какие надевать.

— Сам он носил повязку?

— Да, как и мы. Белую повязку на руке (…) Места, где ми организовывали огневые точки, это все он нам помогал в этом.

Коли до відбуття залишилися лічені дні і солдати вже здогадувалися, що будуть вертатися у Білорусь, то командир підійшов до Лоніна і сказав, що Сергій начебто їде з ними. Командир пояснив, що Лонін буде рухатися у замиканні колони і має стежити за Сергієм, який їхатиме попереду на легковій машині.

Росіяни почали будувати пости на дорозі до сусіднього села Дмитрівка, в якому дислокувалась 5 танкова бригада, яка мала їхати в колоні перед його підозділом. 27 березня Лонін отримав команду зістикуватися з цією бригадою і вирушив туди. Між військовими завʼязалась розмова і Лонін зрозумів, що це не росіяни, а Збройні сили України або місцева тероборона. Удар по голові і непритомного росіянина повʼязали та помістили в машину і відвезли в СБУ.

Що сталося з Сергієм і чи поїхав він із росіянами Лонін не знає. 

Ще один свідок-військовополонений — Дмітрій Стєпанов, сапер із військової частини 18664, 2 полк радіаційного і хімічного захисту. 

— Заехал я в Украину 24 февраля с Сумской области, двигался в составе своей колонне. Заехали в Киевскую область в деревню… Михайлово-Рязаново ? (ред: правильна назва села — Михайлівка-Рубежівка) Там уже стояли наши ребята из Хабаровска. Они познакомили нас с Сергеем. Он там был вроде местного полицая. Он себя не обозначил конкретно. Но складывалось ощущение, что он имеет некую власть в этой деревне… Предлагал на рыбалку сходить, охоту, нужды всякие наши удовлетворял: еда, транспорт, топливо, стоянка для машин, также позиции, окопы копать. Он содействовал в наших деяниях. Он, по-моему, составлял маршруты патрулирования, прокладывал тропы в лесу. Он был вроде завхоза этого села или старосты. Под его покровительством находились местные жители, которых он, мягко сказать, пугал. Такой себе тип, если честно, не вызывающий доверия. У нас заканчивалась своя провизия уже. Много времени прошло. Сухпайки, все кончилось. Воду тоже неизвестно где брать. Он нам с этим помогал. Предоставлял транспортные средства. Эти машины использовались как средства передвижения и средства обороны, защиты. Показывал места, по которым можно было ходить и по которым не очень, чтобы нас не рассекретили вооруженные силы Украины. Показал нам место стоянки для наших боевых машин… Он показывал, где живут люди, где не живут, чтобы нам можно было расположиться в пустых домах. Он ходил с автоматом тоже и показывал, что у него есть власть, есть оружие, а это значит, что ему должны подчиняться местные жители. 

«Був трошки активніший за інших»

Сергій вину категорично не визнає і каже, що свідки-полонені дали неправдиві показання. 

Чоловік розповідає, що залишався вдома усі три тижні окупації, бо виїздити було небезпечно. Із дружиною і дітьми вони ховалися у кімнаті в цокольному поверсі квартири. 

У дворі старших, начебто, не було. Але ввечері мешканці збиралися біля вогнища готувати і Сергій був трошки активніший за інших. Він визнає, що пересувався із повʼязкою на руці, але каже, що не патрулював із окупантами, а виходив за межі житлокомплексу, щоб набрати води з колодязя і взяти дрова. 

Він переконує, що його обмовили і для впізнання використали фото, де йому 25 років, а він під час окупації ще й постійно носив бороду. 

Чоловік запевняє, що цих російських військових взагалі не бачив і не знає. Натомість називає інших солдатів — Владімір, Фарід, який говорив, що він за національністю дагестанець, і Кірілл, який представлявся військовим лікарем.

До 2002 року Сергій жив у Маріуполі,там навчався у Приазовському технічному університеті, потім із відзнакою закінчив факультет підготовки оперативних служб міліції Національної академії МВС України.

4-5 місяців працював слідчим у Маріуполі, а потім одружився і перевівся у Київ і до 2016 працював у податковій міліції. Коли податкову міліцію реорганізували, він звільнився і працював у напрямку економічної безпеки групи підприємств. Пізніше почав працювати в «Укрзалізниці» у відділі економічно-інформаційної безпеки начальником відділу у сфері контролю закупівель, через рік очолив управління і працював до 12 квітня 2022, до моменту затримання. Після оголошення підозри написав заяву про звільнення «за згодою сторін».

Сергія перевірили на поліграфі і сьогодні висновки цього дослідження прокурор використовує як доказ у суді. В Україні поліграф не визнається судами як беззаперечний доказ і може враховуватися тільки поряд з іншими доказами. Його запитували про те, чи допомагав він окупантам, чи пропонував їм проживати в «Гранд Вілас», чи закликав своїх сусідів до такої співпраці, чи патрулював територію із росіянами, чи були в них спільні застілля. Із дослідження видно, що поліграф оцінював як правдиві відповіді, які були взаємовиключними.

Спілкуючись з експертами, чоловік говорив, що хвилюється за батьків, які перебувають під обстрілами в Маріуполі, бо саме дізнався, що його батько отримав тяжке поранення.

Застілля з окупантами

Суд уже почав допитувати односельців обвинуваченого. Військовополонені росіяни охарактеризували Сергія як головного в котеджному містечку, однак перші свідки розповіли, що тільки пару разів перетиналися із ним біля багаття і коли набирали воду.

Коли тривало слідство місцева жителька повідомила, що неодноразово бачила вечірки російських військових за участі сусідів і, зокрема, Сергія. 

«Такі вечірки супроводжувалися розпиттям алкогольних напоїв, гучною музикою та відносинами інтимного характеру. Вказане дійство я та інші мешканці ЖК спостерігали з вікон наших квартир. Здебільшого вони відбувалися в квартирі обвинуваченого», — зацитували її показання у судовому засіданні.

Адвокат каже, що з вікон свідка побачити квартиру Сергія неможливо. Жінка сьогодні на цьому не наполягає і визнає, що могла помилитися, бо під час окупації проживала не в квартирі, а в підвалі і на вулиці і там все було добре видно: «Було чутно музику, стояв якийсь автомобіль із буквою V і кричав з радіо Газманов, чутно, що йде пʼянка-гулянка». На уточнюючі запитання жінка відповіла, що сусіди це чули, але дивитися не підходили.

— Там є 50 квартир. Ви знаєте, в якій я проживаю квартирі? — запитав Сергій.

— За вашу квартиру я не знаю.

— Ви стверджуєте, наче знали де гулянка. Це могла бути інша квартира, не моя квартира?

— Могла. 

Сергій розповідає, що з цією жінкою мав конфлікт за корм для котів і собак, який привозив волонтер. Сусідка начебто весь корм забрала собі і він казав їй, щоб поділилися. Жінка заперечує і каже, що про це вона конфліктувала з іншою людиною, а Сергію зробила зауваження за його розмову з окупантом і погано висловлювався про Україну.

Обвинувачений визнає, що іноді вживав із росіянами спиртне, але пояснює, що робив так, щоб зайвий раз їм не перечити. Наприкінці березня він став мимовільним учасником застілля у квартирі сусідки, де були присутні російські військові Владімір і Фарід. Раніше Фарід помітив, як Сергій готував картоплю і нібито натякнув, щоб його пригостити. Сергій приніс картоплю сусідці, якій допомагав, але й озброєному солдату вімовляти не став. За столом присутні випили і росіянин Владімір сильно захмелів, тому Сергій запропонував йому лишитися на ніч у житловому комплексі, щоб запобігти лиху, адже пʼяний військовий мав при собі автомат. На постійне проживання, як запевняє обвинувачений, він окупантів не запрошував.

У ЖК було тяжко хвора лежача жінка, яку доглядала дочка. Одного разу місцева жителька побачила, як російський солдат, озброєний автоматом, і Сергій стоять під підʼїздом будинку і пʼють пиво. У цей час хтось поруч сказав, що до хворої привели лікаря від російських військових. Лежача жінка була патріотично налаштована і, як розповіла в суді її дочка, ніколи не погодилася б на допомогу від російського лікаря. Крім того, в кімнаті хворої було багато української символіки. Коли лікар від окупантів сказав жінці роздягатися, вона відповіла, що свою хворобу знає і обурена, що лікар приходить зі зброєю. У цей час у квартиру зайшла місцева медсестра, яка допомагала хворій і переконала росіянина, що вони впораються самі.

Тим часом сусідка, яка спостерігала візит лікаря почула під підʼїздом, що Сергій у розмові із солдатом дуже погано відгукується про Україну і українського президента. Вона зробила Сергію зауваження, але той їй заперечив: «Та ви всі так думаєте, тільки боїтеся сказати».

Раніше жінка говорила слідчому, що Сергій погрожував їй фізичною розправою. У суді вона заперечила це, кажучи, що показання дала в стані стресу.

— Тиск який? Він зі мною спорив: «Та ви всі так, думаєте, тільки боїтесь сказати. Ще побачимо, що воно буде…» Ніхто на мене не замахувався, не лякав так, що я тебе убʼю, цього не було. 

Сергій має власну версію. Розповідає, що проходив повз будинок і побачив знайому в супроводі трьох військових, один із яких назвався військовим лікарем. Жінка сказала, що вони йдуть допомогти тяжко хворій лежачій сусідці. Але вона сама боялась заходити з солдатами і попросила його піти з нею. Сергій нібито провів її на поверх, але в квартиру не заходив і спустився вниз. Біля входу в підʼїзд дійсно стояв військовий на імʼя Фарід.

— Я зостався із Фарідом один на один, він тримав пляшку пива, з якої періодично випивав і запропонував і мені випити. Не бажаючи його дратувати, оскільки він був озброєний, я також зробив кілька ковтків. Усього вживав алкогольні напої з військовими РФ три рази. (..) Можливо я вживав алкоголь з російськими військовими і четвертий раз, але у зв’язку з тим, що я був під дією алкоголю, я не пам’ятаю.

Обвинувачений та його захисник наполягають, щоб свідки-росіяни прибули в судові засідання. Але, очевидно, що в умовах війни це буде дуже складно зробити.

Після оголошення воєнного стану до українського законодавства внесли зміни, дозволивши суду враховувати відеозаписи показань, якщо свідки і потерпілі не зможуть бути присутні у засіданнях. Саме цим і користується сьогодні прокуратура, надаючи до суду відео показань Лоніна і Степанова. На адвокатський запит була надана інформація, що  в серпні минулого року ці двоє ще перебували на території України. Але пізніше дуже вірогідно, що були обміняні. Прокурор у судових засіданнях повідомила, що не має актуальнішої інформації про місцезнаходження цих свідків.

Ірина Салій, «Судовий репортер» 

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю видання «Судовий репортер» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу

22

0

20

20