Верховний суд призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції у справі військовополоненого, обміняного до Російської федерації.
Про це повідомляє «Судовий репортер» із посиланням на постанову від 2 липня.
За матеріалами справи, громадянин України і уродженець Сумської області, перебуваючи у місті Бєлгород, РФ, за власною ініціативою 23 вересня 2022 року прибув до військкомату та мобілізувався до збройних сил РФ. Через пʼять днів він був уже в Луганській області, а через місяць у складі 12 осіб підрозділу потрапив у полон Збройних сил України.
31 грудня 2022-го чоловіка обміняли до Росії як військовополоненого, щоб звільнити українських захисників.
У вересні 2023 року за фактом держзради зареєстрували кримінальне провадження. У травні 2025-го Зарічний районний суд міста Суми заочно засудив обвинуваченого до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Його захисник оскаржував вирок, вказуючи на те, що відеозапис інтервʼю військовополоненого на ютуб-каналі блогера Володимира Золкіна є недопустимим доказом.
У липні 2025-го Верховний суд погодився із такими доводами захисту.
Як зʼясувалося, відео інтервʼю було єдиним доказом фактичних обставин події злочину — дати візиту до Бєлгородського військкомату та переміщення на територію Луганської області. Все це було відомо виключно з цього інтервʼю, в якому військовполонений повідомив, що добровільно брав участь у складі збройних сил РФ. Інших доказів приєднання Найденка до ЗС РФ (наприклад, військових документів) або затримання його на полі бою прокурор не надав.
Документи міграційної та прикордонної служби тільки засвідчували правовий статус обвинуваченого як громадянина України, проте самі по собі не доводили вчинення будь-якого злочину. Листи УСБУ та Координаційного штабу підтверджують факт виїзду засудженого до Російської Федерації та його перебування в полоні на час обміну, але не містять відомостей про те, за яких обставин, коли та з якими мотивами він опинився у складі збройних формувань ворога.
Суди нижчих інстанцій приймали це інтервʼю як доказ, тому що на відео фіксується згода військовогополоненого на розмову з Золкіним.
Однак Верховний суд відзначив, що на момент запису інтервʼю засуджений перебував під повним і виключним контролем органів влади України у статусі військовополоненого. Будь-який доступ сторонніх осіб із технічними засобами відеофіксації до режимного обʼєкта з високим ступенем ізоляції є неможливим без прямого дозволу і активного сприяння з боку адміністрації місця його утримання.
«Блогер, який отримав дозвіл на інтервʼю із засудженим, спеціалізується на систематичному створенні контенту за участю військовополонених, опублікувавши десятки подібних інтервʼю, тому манера та фокус цих інтервʼю були заздалегідь відомі органам влади. Регулярний допуск цієї особи (Золкіна — ред.) до полонених свідчить про системну інтеграцію його діяльності з системою функціонування місць утримання військовополонених.
… Ще до початку запису інтервʼюер вже знав деяку інформацію про засудженого, — наприклад, той факт, що він служив в зоні АТО в складі українських сил, — про що блогер впевнено повідомив під час інтервʼю. Оскільки саме по собі перебування у полоні не могло свідчити про цей факт біографії засудженого, це дає підстави для висновку, що блогер отримав інформацію від представників державних органів України до початку інтервʼю, що свідчить про інформаційне сприяння з їх боку.
… Особа, яка перебуває в ізоляції в руках супротивника, підпорядкована суворому примусовому режиму установи. За відсутності захисника будь-яке розпитування, організоване за сприяння адміністрації, полонений обґрунтовано сприймає як примусовий захід або елемент процедури, від якого він не може вільно відмовитися. За таких обставин записана на камеру «добровільна згода» на інтервʼю не може нівелювати примусовий характер самої ситуації.
… Стаття 13 Третьої Женевської конвенції прямо забороняє піддавати військовополонених, серед іншого, й «цікавості публіки». У сучасних конфліктах ця заборона також поширюється на публікацію фото- і відеоматеріалів, записів допитів або приватних розмов, особистого листування чи будь-яких інших приватних даних, незалежно від того, який канал звʼязку використовується, включаючи Інтернет. Дозвіл держави на створення та публікацію такого інтервʼю є грубим порушенням Міжнародного гуманітарного права (МГП).
Зважаючи на це Суд наголошує: держава не може забезпечити право на справедливий суд та посилатися на законність збирання доказів, якщо первісне отримання інформації відбулося внаслідок прямого та грубого порушення нею ж зобовʼязань за МГП.
Тому Суд доходить висновку, що відеозапис інтервʼю із засудженим, отриманий за системного сприяння та інформаційного підживлення з боку органів державної влади в обхід конституційних гарантій є недопустимим доказом», — йдеться у постанові суду.
Сторона захисту наголошувала, що під час інтервʼю засуджений неодноразово повідомляв, що діяв внаслідок примусу та залякування з боку представників РФ. Однак апеляційний суд на це ніяк не відповів і залишив поза увагою інформацію про ймовірний примус під час мобілізації обвинуваченого.
18
0
20
20
